Читать «Паперові міста» онлайн - страница 48
Джон Грін
Я розповів йому про візит детектива і Шпігельманів, а також про те, що Марго тепер формально вважається дорослою, яка зникла безвісти. Коли я скінчив, Бен кивнув і відказав:
— Мабуть, варто обговорити цю справу за тарілочкою гаряченького «Воскресіння».
Я всміхнувся, і ми пішли в мою кімнату. Незабаром прийшов Радар, і мене вигнали з команди, тому що нам слід було виконати складну місію, а я хоч і був єдиним власником гри, особливого успіху в ній не досяг. Довелося спостерігати, як вони ходять заселеною опирями космічною станцією, і тут Бен сказав:
— Гоблін, Радаре. Гоблін.
— Бачу.
— Іди сюди, покидьку маленький, — Бен різко крутнув контролер. — Татко відпровадить тебе через річку Стікс на вітрильнику.
— Оце ти щойно грецьку міфологію втулив у свою дурну балаканину? — поцікавився я.
Радар засміявся, а Бен заходився барабанити по кнопках, волаючи:
— Жери, гобліне! Жери, як Зевс ізжер Метиду!
— Гадаю, до понеділка вона повернеться, — сказав я. — Школу ніхто не хоче пропускати, навіть Марго Рот Шпігельман. Може, до кінця навчального року вона поживе у нас.
Радар відказав плутано, як і годиться, коли граєш у «Воскресіння»:
— Я навіть не розумію, чого вона втекла, це ж просто…
— Ні,— сказав я, — річ не в цьому… ну, я так думаю. Принаймні не тільки в цьому. Марго просто ненавидить Орландо, вона його називає паперовим містом. Ну, тому що воно лицемірне й ледаче. Гадаю, вона від нього просто відпочити вирішила.
Я визирнув з вікна і зауважив, що хтось — напевно, детектив — опустив жалюзі в кімнаті Марго. Але дивився я не на жалюзі. А на чорно-білий плакат. На знімку був зображений трохи згорблений чоловік, що дивиться вперед. На губі висить цигарка. На плечі — гітара, а на ній виведено фарбою: «Цей інструмент убиває фашистів».
— У Марго у вікні щось є.
Музика гри замовкла, Радар з Беном опустилися навколішки поруч зі мною.
— Це щойно з’явилося? — запитав Радар.
— Я мільйон разів ці жалюзі бачив, — відказав я, — але плаката на них раніше не було.
— Дивно, — зронив Бен.
— Сьогодні вранці батьки Марго сказали, що вона іноді залишає підказки, куди пішла, — додав я. — Але вони завжди невиразні, все одно нічого не зрозумієш, поки вона не повернеться.
А Радар уже взявся до діла — почав шукати ту цитату у своїй «Омніпедії».
— Це фото Вуді Гатрі,— сказав він. — Співак у стилі фольк, роки життя 1912–1967. Співав про робітничий клас. «Ця земля — твоя земля». Трохи наче комуніст. Натхненник Боба Ділана.
Радар програв шматочок з пісні — високий рипучий голос співав про профспілки.
— Я напишу автору статті, запитаю, чи нема якогось явного зв’язку між цим Вуді Гатрі й Марго, — пообіцяв Радар.
— Я відмовляюся вірити, що їй подобається його творчість, — сказав я.
— Серйозно, — докинув Бен, — він співає, мов п’яне Жабеня Керміт з раком горла.
Радар відчинив вікно, вистромив голову й роззирнувся.
— К., гадаю, повідомлення залишено тобі. Хіба хтось іще з її знайомих зміг би його побачити?