Читать «Паперові міста» онлайн - страница 46

Я стримано засміявся.

— Хлопче, я говоритиму відверто. Вони здатні виховувати дитину не більше, ніж я здатний сісти на дієту. Я з ними вже стикався, і ці люди мені неприємні. То їм ти можеш не говорити, де вона, а мені краще скажи.

— Я не знаю, — відказав я. — Чесно.

— Хлопче, я от міркував про цю дівчину. Про те, що вона робить: у «Світ Диснея», наприклад, прокралася вночі, так? У Міссісіпі поїхала, залишивши букви з локшини на тарілці. Ця її кампанія з обклеювання туалетним папером будинків…

— А це ви звідки знаєте?

Два роки тому під проводом Марго за ніч було обклеєно туалетним папером двісті будинків. Чи варто казати, що тоді мене з собою не взяли?

— Кажу ж, я вже з нею стикався. Так от, хлопче, мені потрібна твоя допомога: хто все це планує? Хто автор усіх цих божевільних ідей? Марго — рупор, одного ненормального вистачає, щоб усе це запустити. Але вигадує хто? Хто малює в нотатниках креслення, обчислюючи, скільки туалетного паперу піде на таку купу будинків?

— Я думаю, що все робить вона.

— У неї може бути партнер, хтось, хто допомагає їй розробляти всі ці грандіозні та кмітливі схеми, може, цей таємний помічник навіть не на очах у всіх, тобто це не найкраща подружка і не її хлопець. Хтось, на кого відразу і не подумаєш, — мовив детектив. Він вдихнув, збираючись додати щось іще, але я його перебив.

— Я не знаю, де вона, — сказав я. — Богом присягаюся.

— Я просто перевіряю, хлопче. Але щось ти все-таки знаєш, так? З цього й почнімо.

І я розповів йому все. Він викликав у мене довіру. Детектив кілька разів під час моєї розповіді робив якісь позначки, але нічого не уточнював. І чомусь — адже я все йому розповів, а він мене вислухав, записуючи щось у блокнот, адже батьки Марго так ганебно відреагували на її зникнення, — чомусь мене вперше охопив страх, що її не буде ще довго. Коли я дійшов до кінця розповіді, у мене від хвилювання аж дух забило. Детектив якусь хвилю мовчав. Нахилившись уперед, він дивився кудись мені за спину, а тоді, мов побачив те, що очікував, заговорив.

— Слухай, хлопче. Буває так: хтось — як правило, дівчисько — настільки волелюбний, що не надто ладнає з батьками. Такі діти — мов наповнені гелієм кульки, прив’язані за ниточку. І ниточка ця постійно напнута. А потім щось стається, і вона рветься, і вони летять геть. Може, ти цієї кульки більше ніколи не побачиш. Приземлиться десь у Канаді, влаштується офіціанткою в ресторані — і моргнути не встигне, як виявиться, що вона подає каву одним і тим самим покидькам ось уже тридцять років поспіль. А може, років за три-чотири, або днів за три-чотири, вітер принесе кульку назад: гроші треба будуть, чи просто отямиться, чи за братиком скучить. Але, хлопче, ниточка ця обов’язково уривається.

— Так, але…

— Стривай, хлопче, я ще не скінчив. Проблема з цими кульками в тому, що їх забагато. У небі від них уже тісно, вони літають, труться одна об одну, і врешті так чи інак опиняються на моєму столі, а тобі це починає набридати. Скрізь ці кулі, й у кожної є мама або тато, чи, не дай Боже, обоє, а ти згодом уже в цій масі окремі кульки і не розрізняєш. Дивишся на небо і бачиш безліч, а кожну окремо розгледіти не можеш, — він знову зробив паузу, потім важко зітхнув, наче збагнув щось. — Але іноді зустрічаєш якогось підлітка з великими очима і величезною кучмою волосся, і не хочеться казати йому правди, бо він здається доброю людиною. Ти йому співчуваєш, тому що бачить він блакитне безхмарне небо всього з однією кулькою, — а це ще гірше, ніж бачити цілу хмару таких кульок. Але запам’ятай: коли ниточку перерізують, назад її вже не прикріпити. Розумієш мене?