Читать «Паперові міста» онлайн - страница 49
Джон Грін
Я похитав головою.
За мить Бен додав:
— Він на нас так дивиться, ніби вимагає уваги. І голову так схилив, бачите? Наче він не на сцені, а в дверях у тебе стоїть абощо.
— Здається, він запрошує нас увійти, — відказав я.
4
З вікна моєї спальні не видно було ні центрального входу, ні гаража — їх можна побачити тільки з вітальні, тому Бен грався собі далі, а ми з Радаром вийшли у вітальню і сіли коло телевізора, а самі пильно стежили за будинком Шпігельманів. Ми чекали, коли мама й тато Марго підуть. Чорний «форд» детектива Борена й досі стояв на під’їзній доріжці.
Поїхав він хвилин за п’ятнадцять, та минула година, а ні парадні, ні гаражні двері не відчинялися. Ми з Радаром дивилися якусь дурну комедію про марихуанщиків, і я майже перейнявся сюжетом, коли це Радар мовив: «Гараж». Я зістрибнув з дивана і підійшов до вікна, щоб розгледіти, хто в машині. Пан і пані Шпігельмани. Руті лишилася вдома.
— Бене! — крикнув я. Той миттю схопився на ноги, і, щойно Шпігельмани звернули з Джеферсон-вей на Джеферсон-роуд, ми вийшли надвір. Було тепло і вогко.
Ми пішли до будинку моріжком. Я подзвонив у двері й почув клацання кігтів Мирни Мустели, а потім вона загавкала як ненормальна, дивлячись на нас крізь бічне вікно. Руті відчинила двері. То було гарненьке дівча років, напевно, одинадцятьох.
— Привіт, Руті.
— Привіт, Квентине, — відказала вона.
— А мама з татом удома?
— Щойно поїхали, — сказала вона. — В супермаркет.
У неї були такі самі великі очі, як у Марго, тільки світло-карі. Вона подивилася на мене, від хвилювання стиснувши губи:
— Ти поліцая бачив?
— Так, — сказав я. — По-моєму, добрий.
— Мама каже, може, Марго просто раніше поїхала в коледж.
— Ага, — зронив я, подумавши: ну звісно, найкращий спосіб відгадати загадку — це вирішити, що загадки ніякої немає. Але я вже не сумнівався в тому, що Марго залишила ключі до розгадки.
— Слухай, Руті, нам треба зазирнути в кімнату твоєї сестри, — сказав я. — Марго іноді тебе просить зробити щось потайці від батьків. От і зараз те саме.
— Марго не любить, коли до її кімнати хтось заходить, — відказала Руті.— Крім мене. Ну і мами іноді.
— Але ми ж її друзі.
— Вона не пускає друзів до себе в кімнату, — наполягала вона.
— Руті, прошу тебе, — нахилився я до неї.
— І ви ще хочете, щоб я мамі з татом не розповідала.
— Еге ж.
— П’ять баксів, — відказала вона.
Я збирався поторгуватися, але Радар дістав п’ятірку і віддав їй.
— Якщо побачу машину, скажу, — змовницьки додала Руті.
Я присів, щоб як слід почухати стареньку-проте-досі-енергійну Мирну Мустелу, а потім ми побігли сходами нагору, в спальню Марго. Взявшись за дверну ручку, я усвідомив, що не бачив цієї кімнати років з десятьох.
Я увійшов. Там було набагато охайніше, ніж можна було очікувати від Марго, хоча, може, то мама прибрала. Праворуч стояла шафа, що мало не лускала від одягу. Біля дверей — взуттєва полиця, де теж повно всього, від балеток на ґудзичках до шпильок. Здається, з одягу Марго майже нічого не взяла.
— Я за комп’ютер, — сказав Радар. Бен торсав жалюзі.