Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 95

Алмі важко було уявити, що колись їй вдасться знайти час, щоб посміятися чи подивуватися разом з Реттою, вже не кажучи про те, щоб продовжити власні дослідження. Після смерті матері вона надовго забула, що взагалі має якусь свою роботу. Тепер вона була простим писакою, переписувачем, рабою батькового письмового столу, управителькою гігантського господарства, яка пробиралася крізь джунглі занедбаних обов’язків. Вона два місяці майже не виходила з батькового кабінету. І батькові теж забороняла виходити — наскільки це було можливо.

— Мені потрібна твоя допомога, — вмовляла вона Генрі, — інакше ми ніколи не надолужимо.

Раптом, одного пізнього жовтневого пообіддя, не дочекавшись, доки вони закінчать розбирати папери, рахувати й вирішувати, Генрі встав і вийшов із кабінету, покинувши Алму й Пруденс з купою паперів у руках.

— Куди ти йдеш? — запитала Алма.

— Йду нап’юся, — відповів він злим, похмурим голосом. — Мене вже від того верне, їй-Богу.

— Тату… — запротестувала вона.

— Закінчиш сама, — твердо сказав він.

І вона закінчила.

З допомогою Пруденс і Ганнеке, та здебільшого самотужки, Алма навела в кабінеті бездоганний лад. Вона впорядкувала всі батькові справи — залагоджуючи один клопіт за іншим — допоки не виконала кожен указ, розпорядження, доручення і припис, не відповіла на кожного листа, не оплатила кожен рахунок, не заспокоїла кожного інвестора, не задобрила кожного торговця і не втихомирила кожного, хто прагнув помсти.

Коли вона закінчила, була вже середина січня — тепер Алма знала як свої п’ять пальців, як працює компанія Віттекера. Вона п’ять місяців носила жалобу. І не помітила навіть, як промайнула осінь — не зауважила ні її початку, ні кінця. Алма підвелася з-за батькового столу й розв’язала жалобну пов’язку на руці. Поклала її в останній кошик зі сміттям і непотребом, щоб потім усе разом спалити. Досить.

Алма пішла до палітурної майстерні за бібліотекою, зачинилася на замок і швидко задовольнила себе. Вона місяцями не торкалася свого лона — від такого знайомого, бажаного відчуття полегшення їй захотілося плакати. Плакала вона востаннє теж не один місяць тому. Ні, неправда, — не один рік тому. Двадцять перші уродини теж, як виявилось, промайнули минулого тижня так, що ніхто не помітив, — навіть Пруденс, від якої зазвичай можна було сподіватися невеличкого, ретельно дібраного подарунка.

Ну а що вона собі думала? Вона подорослішала. Стала господинею найвеличнішого маєтку у Філадельфії і, судячи з усього, управителькою однієї з найбільших у світі фірм, які ввозили рослини. Час дитячих розваг минув.

Алма вийшла з палітурної майстерні, роздягнулася і прийняла ванну — дарма, що то не була субота — і лягла спати о п’ятій по обіді. Вона спала тринадцять годин. Коли прокинулась, у будинку панувала тиша. Вперше за багато місяців маєток нічого від неї не потребував. Тиша звучала як музика. Вона, не кваплячись, одяглась, із насолодою випила чаю з грінкою. А тоді перейшлася через старий материн грецький сад, укритий памороззю, і дійшла до возівні. Настав час повернутися, хоч на кілька годин, до статті, яку вона покинула на середині речення того дня, коли мати скотилася зі сходів.