Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 90

Приїхав лікар, по якого послав аптекар Джеймс Ґеррік, та Алма відіслала його геть. Кровопускання й банки ніяк матері не допоможуть. Алма натомість передала через нього записку містерові Ґерріку з проханням приготувати для неї настоянку опію, яку б вона щогодини крапала матері до рота.

Сьомої ночі Алма спала в своєму ліжку, коли прийшла Пруденс — яка сиділа біля Беатрікс — і збудила її, торкнувши за плече.

— Вона заговорила, — сказала Пруденс.

Алма мотнула головою, щоб зрозуміти, де вона є. Моргнула, глянувши на свічку в руках Пруденс. Хто заговорив? Їй снилися кінські копита й крилаті звірі. Алма ще раз мотнула головою, згадавши нарешті, де вона.

— Що вона сказала? — запитала Алма.

— Попросила мене вийти з кімнати, — відповіла Пруденс рівним голосом. — Питала, де ти.

Алма накинула на плечі шаль.

— Ляж поспи, — сказала вона Пруденс, забрала в неї свічку й пішла до материної спальні.

Беатрікс лежала з розплющеними очима. Одне око налилося кров’ю і нерухомо застигло. Друге пильно дивилося на Алму, обмацуючи допитливо кожну рису її лиця.

— Мамо, — сказала Алма й озирнулася в пошуках чогось, що б їй можна було дати попити.

На столику біля ліжка стояло горнятко з холодним чаєм, що його недопила Пруденс, коли чергувала біля матері. Та Беатрікс нізащо не питиме клятого англійського чаю, навіть на смертному одрі. Але нічого більше не було. Алма піднесла горнятко до пересохлих материних губ. Беатрікс сьорбнула і, як Алма й передбачала, скривилася.

— Я принесу тобі кави, — вибачилася Алма.

Беатрікс ледь помітно хитнула головою.

— А що тобі принести? — запитала Алма.

Мовчанка.

— Покликати Ганнеке?

Беатрікс, здається, не почула — Алма ще раз повторила запитання, тепер уже голландською.

— Zalik Hanneke roepen?

Беатрікс заплющила очі.

— Zalik Henry roepen?

Мовчанка.

Алма взяла матір за руку — холодну й маленьку. Вони ніколи не трималися за руки. Минула хвилина-дві. Беатрікс не розплющувала очей. Алма мало не задрімала, коли матір заговорила — англійською.

— Алмо.

— Так, мамо.

— Ніколи не покидай…

— Я тебе не покину.

Але Беатрікс похитала головою. Вона не це мала на увазі. Ще раз заплющила очі. Алма знову чекала, відчуваючи втому, яка лягла на неї тягарем у цій темній кімнаті, де панувала смерть. Минуло багато часу, доки Беатрікс зібралася з силами й змогла вимовити повне речення.

— Ніколи не покидай батька, — сказала вона.

Що було Алмі казати? Що можна пообіцяти жінці на смертному ложі? Надто, якщо та жінка — ваша матір? Тоді пообіцяєш будь-що.

— Я ніколи його не покину, — відповіла Алма.

Беатрікс вдивлялася в обличчя Алми одним здоровим оком, немовби оцінюючи, наскільки її обіцянка щира. Вочевидь, вона була задоволена побаченим, бо знову заплющила очі.

Алма дала матері ще краплину опію. Дихання Беатрікс стало неглибоким, шкіра — холодною. Алма вирішила, що матір уже сказала свої останні слова, але за години дві, коли вона задрімала в кріслі, почувся хрипкий кашель, і Алма, здригнувшись, пробудилась. Вона подумала, що Беатрікс задихається, але та просто силкувалася ще щось сказати. Алма знову змочила матері губи ненависним чаєм.