Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 242
Елізабет Ґілберт
І це було на краще, бо Алма вже давно перестала сподіватися хоч на якусь безпеку чи можливість побути на самоті. Не було ніякого сенсу навіть пробувати означити якісь межі довкола своєї оселі чи тих кількох речей, що у неї залишились. Дорослі, діти, тварини, погода — всі і все в затоці Матаваї відчували за собою право вільно заходити до Алминої
У перший тиждень до неї повернувся стосик паперу, нижня спідниця, пляшечка ліків, згорток тканини, моток мотузки й щітка для волосся. Треба тільки трохи почекати, й усе повернеться, подумала вона. Але помилилась, бо речі зникали так само несподівано, як і з’являлися. На превелику радість, їй віддали ще одну дорожню сукню — як не дивно, з подолу ніхто не вийняв ні монети, а от капелюшків так ніхто й не повернув. Папір для писання теж принесли, але небагато. Аптечки вона так більше й не побачила, зате на ґанку з’явилась рівненька шерега скляних пляшечок для ботанічних екземплярів. Одного ранку Алма виявила, що зник один черевик — тільки один! — але їй було важко уявити, кому потрібен був один черевик, тоді як такі корисні акварельні фарби їй повернули. Наступного дня їй дісталась назад основа її дорогоцінного мікроскопа, зате окуляр хтось за це забрав собі. Це нагадувало хвилі, які то припливали до її оселі, то відпливали, приносячи зі собою й забираючи уламки її колишнього життя. Вона не мала іншого виходу, як змиритися з цим і щодня дивуватися з того, що знайшла, а що втратила, щоб наступного дня знову втратити і знову знайти.
Проте Емброзову валізку більше ніколи в неї не забирали. Того ранку, коли її повернули на ґанок, Алма поставила валізку на столик усередині
Алма повсякчас думала про Емброза. На Таїті від нього не зосталось ні сліду, крім симпатії в серцях тубільців, але вона без упину шукала ознак його присутності. Все, що вона робила, все, чого торкалась, викликало в неї роздуми: чи він теж так робив? Як він проводив тут час? Якої він думки був про цю крихітну хатину, дивну їжу, незрозумілу мову, безперестанний гул моря, ватагу Гіро? Чи подобалось йому на Таїті? Чи він, як і Алма, вважав цей острів надто чужим і чудернацьким, щоб його полюбити? Чи засмагав він на сонці, як тепер Алма на чорному піщаному пляжі? Чи сумував за свіжими фіалками й тихим співом дрозда удома, як Алма навіть у ті хвилини, коли милувалась пишним гібіскусом і слухала гучні викрики зелених папуг? Який він був — сумний і зажурений чи радісний, бо знайшов рай на землі? Чи хоч раз згадував про Алму? Чи тут же викинув її з голови, радіючи, що звільнився від її бентежних бажань? А, може, він забув про неї, бо закохався у Хлопчика? А Хлопчик — де він тепер? Та й хлопчиком його не назвеш — подумки зізналася Алма, вкотре передивившись малюнки.