Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 240

Сестра Ману щоранку й щовечора калатала в дзвін, скликаючи вірян на службу, й ті — всі вісімнадцятеро дорослих жителів селища — слухняно приходили. Навіть Алма старалася не пропускати жодної релігійної відправи в затоці Матаваї, бо сестра Ману образилась би, а без її прихильності Алма довго не прожила б. Та й на службі було не так вже й важко всидіти; вона мало коли тривала більш як чверть години, а проповіді, які сестра Ману вперто виголошувала англійською, завжди її розважали. (Якби лютеранські зібрання у Філадельфії були такі ж короткі й цікаві, подумалось Алмі, вона б частіше ходила до церкви.) Алма уважно прислухалась і з часом вловила зміст окремих слів і фраз у нерозбірливих таїтянських наспівах.

Те ріма атуа : рука Божа.

Те мау пуре атуа : народ Божий.

Що ж до хлопчика, який тієї першої ночі приніс Алмі окуляр від її мікроскопа, виявилось, що він був одним із зграйки, до якої входило п’ятеро шибеників, що блукали по селищу й, не маючи іншого заняття, безперестанку бавилися, а тоді падали від втоми на пісок і, як собаки, там же засинали. Минув не один тиждень, поки Алма нарешті навчилася їх розрізняти. Того, хто з’явився тоді в її кімнаті й віддав окуляр до мікроскопа, звали Гіро. Він мав найдовше волосся й, схоже, найвищий статус у їхній ватазі. (Згодом вона дізналася, що у таїтянській міфології Гіро був королем злодіїв. Їй стало смішно, що вона вперше зустрілась із малим королем злодійчуків у затоці Матаваї, коли той повертав їй вкрадене.) Гіро був братом хлопця на ім’я Макеа, хоч, може, вони й не були справжніми братами. Вони казали, що Папеіга, Тіномана й ще один Макеа — теж їхні брати, але Алма сумнівалась, що це правда, бо всі п’ятеро були більш-менш одного віку, а двійко ще й називалися однаково. Вона нізащо б не могла визначити, хто їхні батьки. Ніщо не вказувало на те, щоб про тих дітлахів хтось піклувався, крім них самих.

У затоці Матаваї жили й інші діти, але вони ставилися до життя набагато серйозніше, ніж п’ятеро хлопчисьок із «ватаги Гіро», як їх подумки охрестила Алма. Ті інші діти щодня по обіді ходили до місіонерської школи на заняття з англійської й читання, навіть якщо їхні батьки не мешкали в селищі преподобного Веллса. Серед них були хлопчики з акуратно зачесаним коротким волоссям і усміхнені дівчатка з гарними косичками, вбрані в довгі сукенки. Вони займалися у церкві, а навчала їх весела молода жінка, яка в той день, коли Алма тільки прибула до селища, гукнула їй:

— Ми розмовляємо англійською!

Ту жінку звали Етіні — «білі квіти, розсипані стежкою», й вона бездоганно розмовляла англійською, з виразним британським акцентом. Казали, що її в дитинстві навчала сама дружина преподобного Веллса, і тепер Етіні вважалась найкращою вчителькою англійської на цілому острові.

Охайні, слухняні школярі приємно вразили Алму, та набагато сильніше її зацікавили п’ятеро неграмотних бешкетників з ватаги Гіро. Вона ще ніколи не бачила, щоб діти насолоджувались такою свободою, як Гіро, Макеа, Папеіга, Тіномана й другий Макеа. Малі королі свободи й веселуни! Наче якісь міфічні створіння, що пішли водночас від риби, птаха й мавпи, вони всюди — у воді, на деревах, на суші — почувалися як удома. З безстрашними криками вони звішувалися з ліан і, розгойдавшись, стрибали в річку. Гребли на маленьких дощечках до рифу, а тоді робили щось неймовірне — ставали на дошки й розтинали ними пінисті хвилі, що наростали й розбивалися об риф. Вони називали це заняття фагееї, й Алма не могла уявити, якими спритними й упевненими вони почувалися, коли так легко розсікали воду. Повернувшись на пляж, хлопчаки невтомно вовтузились і борюкались. Вони мали ще одну улюблену гру: робили собі ходулі, намащували тіло якимось білим порошком, вставляли під повіки галузки й бігали один за одним по піску, мов якісь цибаті, моторошні чудовиська. Запускали уо — повітряного змія з сухого пальмового листя. Набігавшись, грали в крем’яшки. Мали й свій звіринець, в якому жили щораз інші тваринки: коти, собаки, папуги й навіть вугрі (вугрі плавали в зроблених із каміння річкових загатах; на звук хлопчачих посвистів вони вистромлювали свої страшні голови з води, готові вхопити з рук шматочки фруктів). Час від часу ватага Гіро поїдала своїх улюбленців — хлопці обдирали з них шкіру й запікали на власноруч зробленому рожні. Тут було прийнято їсти псів. Преподобний Веллс сказав Алмі, що таїтянський пес смакує так само, як англійське ягня, але, знову ж таки, він востаннє куштував ягня десятки років тому, тож вона сумнівалась, чи варто йому довіряти. Алма сподівалась, що Роджера ніхто не з’їсть.