Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 239

Елізабет Ґілберт

Як тільки хтось із нею починав розмову, Алма старалася схопити якомога більше таїтянських слів. Люди ставились до неї приязно й охоче допомагали — її спроби розмовляти їхньою мовою вони сприймали за гру. Алма найперше вивчила назви того, що траплялося в затоці Матаваї найчастіше: дерев, ящірок, риб, неба й гарненьких голубок ууайро (це слово звучало точнісінько як їхній неголосний клекіт). Далі, як тільки випала змога, взялася за граматику. Мешканці селища розмовляли англійською — хтось вільно, а хтось просто імпровізував — та Алма, давня любителька мов, як тільки випадала нагода, наполегливо розмовляла таїтянською.

Але ця мова виявилась зовсім не простою. Своїм звучанням вона нагадувала їй, скоріше, пташиний спів, ніж людське мовлення, а музичного слуху їй бракувало. Алма побачила, що таїтянська мова ще й до того нелогічна. Вона не мала строгих правил, як латина чи грека. Жителі затоки Матаваї гралися словами й крутили їх на всі боки, щодень їх міняючи. Часом вони доточували до них кавалки англійських і французьких слів, вигадуючи нові химерні слова. Таїтянці обожнювали малозрозумілі каламбури, що їх Алма могла б зрозуміти хіба що тоді, якби діди її дідів народилися на цій землі. Крім того, у затоці Матаваї розмовляли по-іншому, ніж у Папеете, місті за якихось сім миль звідтіля, — а там говорили зовсім не так, як у Таравао чи Теагупо. На одному боці острова одне й те ж речення могло означати щось зовсім інше, ніж на другому боці; сьогодні — мати інше значення, ніж учора.

Алма пильно придивлялася до тамтешніх людей, вивчаючи триб життя у цьому дивному місці. Найважливішою персоною була сестра Ману — вона не лише дбала про свиней, а й стежила за дисципліною в цілому селищі. Вона стояла на сторожі правил, пильнуючи за добрими манерами й поведінкою. Якщо преподобного Веллса все селище любило, то сестру Ману — боялося. Сестра Ману — чиє ім’я означало «птаха» — мала такий же зріст, як Алма, й такі ж міцні мускули, як чоловік. Вона б заввиграшки понесла Алму на спині. Жінок, які б заслуговували на такі слова, було не так і багато.

Сестра Ману завше мала на голові бриль з широкими крисами, щодня оздоблений іншими квітами, однак, купаючись у річці, Алма помітила, що чоло Ману помережане грубуватими білими шрамами. Двоє чи троє старших жінок теж мали на чолі такі загадкові позначки, але Ману мала ще й інші рубці: на її мізинцях бракувало останньої фаланги. Алмі її каліцтва видались дуже дивними — надто акуратні й симетричні. Що можна було робити, щоб відірвати собі пучки обох мізинців, ще й так рівно? Але спитати вона не наважилась.