Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 237
Елізабет Ґілберт
— Ох! — охнула вона.
Почувши її голос, хлопчина втік геть. За ним безгучно захиталась хистка заслона, яку величали дверми.
Після цього Алма більше не змогла заснути, але й вставати не квапилась. Вона почувалася такою ж утомленою, як напередодні ввечері. Хто наступний прийде до її кімнати? Що це за місце таке? Треба знайти, чим зачинити двері — але чим? На ніч можна присунути до дверей столик, але ж його легко відсунути. Та й чи є взагалі сенс загороджувати двері, коли вікна — це не вікна, а пробиті в стінах діри? Вона збентежено й зажурено крутила в руках мідний окуляр. Де ж решта частин її улюбленого мікроскопа? Що то за хлопець? Можна було б кинутися слідом за ним і простежити, де він ховає решту її речей.
Вона заплющила очі й прислухалася до незнайомих звуків довкола. Їй здавалося, що вона от-от почує, як зійде сонце. Було виразно чути, як за дверима розбиваються об берег хвилі. Надто близько від її хатини. Краще було б поселитися трохи далі від води. Все здавалося надто близьким, надто небезпечним. Пташка, що всілася на дах прямісінько над її головою, дивно скрикнула. Її покрик скидався на слова:
Та вона тільки те й робила, що думала!
Нарешті Алма встала, змирившись з тим, що сон її остаточно покинув. Цікаво, де тут вбиральня, чи хоча б місце, яке б могло виконувати цю роль. Минулої ночі вона присіла за
На березі — ні праворуч, ні ліворуч, скільки було видно в світанковому присмерку — не виднілося ні душі: ні жінки, ні чоловіка, ні хлопця, ні пса.
Розділ двадцять третій
Час ніколи не зупиняється — навіть у найдивніших і найнезвичніших ситуаціях — тож і для Алми в затоці Матаваї час проминув швидко. Поволі, спотикаючись, вона почала розуміти новий світ, у якому опинилася.
Як і в дитинстві, вперше відчувши потяг до пізнання, Алма почала з того, що обстежила свою оселю. Це зайняло їй небагато часу, бо мініатюрній таїтянській
Змирившись, Алма позичила в сестри Ману віник й позмітала зі стін павутиння. Замість старого сіна насипала на долівку нове. Підбила матрац і прийняла фаре за свою нову оселю. А ще, за порадою преподобного Веллса, прийняла той прикрий факт, що її речі або рано чи пізно повернуться, або ні, і що цьому ніяк — геть ніяк — не зарадиш. І хоч ця думка її засмучувала, проте було в цьому щось на диво слушне, ба навіть справедливе. Втратити все, що тобі дороге, — наче вмить відбути покуту. Алма відчула, що вони з Емброзом зблизилися — обоє приїхали на Таїті, щоб втратити там усе.