Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 226

Таїті офіційно належав Франції, тому Алма вирішила за краще говорити французькою.

Жінка чарівно всміхнулась.

— Тут говорять англійською! — гукнула вона у відповідь.

Алма хотіла спершу підійти ближче, щоб вони не мусили кричати одна до одної, але подумала, що не варто покидати багаж, хоч це й виглядало по-дурному.

— Мені потрібен преподобний Френсіс Веллс! — крикнула вона.

— Він сьогодні в саду! — весело крикнула у відповідь жінка й пішла далі своєю дорогою у бік Папеете, знову залишивши Алму наодинці зі своїми валізами.

У саду? Вони тут щось вирощують? Навіть якщо так, Алма не бачила ні загорожі, ні якихось насаджень. Що та жінка мала на увазі?

За наступні кілька годин повз Алму та кучугуру її скринь і валіз пройшло ще кілька таїтянців. Усі вони були приязні, але жодного з них її поява особливо не здивувала, й ніхто з нею довго не балакав. Від усіх вона почула одне й те ж: преподобний Френсіс Веллс сьогодні в саду. А коли він звідти повернеться? Ніхто не знав. Усі сподівалися, що до того, як стемніє.

Кілька хлопчаків оточили Алму й почали зухвало кидати камінці в її багаж, поціливши раз-другий і в ноги, аж поки огрядна стара жінка сердито їх не нагнала, й ті не втекли плескатися в річці. Надвечір групка чоловіків із вудками пройшла повз Алму на пляж і ввійшла в море. Вони стояли по шию серед лагідних хвиль, закидаючи вудки у воду. Спрагу й голод більше годі було витерпіти. Та все ж Алма не наважувалась піти геть і покинути свої речі без нагляду.

У тропіках швидко темніє. За стільки місяців у морі Алма вже в цьому переконалася. Тіні довшали. Дітлахи вибігли з води й помчали назад до своїх хатин. Алма спостерігала, як сонце квапливо заходило за скелясті вершини Муреа, далекого острова по той бік затоки. Її охопила паніка. Де вона сьогодні заночує? Над головою кружляли москіти. Таїтянці перестали звертати на неї увагу. Вони займалися своїми справами так, наче вона зі своїми речами була кам’яною брилою, що споконвіків стояла на пляжі. З дерев випурхнули на лови вечірні ластівки. Промені призахідного сонця відбивалися від води сліпучими зблисками.

Раптом Алма щось помітила у воді — до берега щось рухалося. Невелике каное, швидке й вузьке. Вона прикрила очі долонею й примружилася від світла, що відбивалося від води, силкуючись розгледіти людей, які в ньому сиділи. Ні, там сиділа тільки одна людина — і щосили гребла. Каное підлетіло до берега швидко, мов досконало направлена стріла — й з нього вискочив ельф. Принаймні це першим спало їй на думку: та це ж ельф! Та придивившись уважніше, Алма побачила, що перед нею насправді білошкірий чоловік із білосніжною чуприною і такою ж білою бородою, яку розвівав вітер. Низенький, кривоногий і моторний, він витягнув каное на берег із неймовірною для такого чоловічка силою.

— Преподобний Веллсе? — з надією крикнула Алма, геть непристойно розмахуючи рухами.

Чоловік підійшов ближче. Важко сказати, що дивувало більше — його крихітна постать чи його худорлявість. Він був Алмі по пояс, мав тіло, як у дитини, ще й кістляве. Щоки позападали, під сорочкою виступали гострі плечі. Штани трималися на вузенькій талії завдяки двічі обмотаній мотузці. Борода спадала до середини грудей. Він був узутий у чудернацькі сандалі, теж сплетені з мотузки. Капелюха не мав, і його лице сильно засмагло. Його одежа нагадувала, скоріше, лахміття. А сам він був схожий на поламану парасолю. На старого, мініатюрного вигнанця.