Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 224

Відтак вони удвох — птах і жінка — мовчки чекали на пристані, чекали, що буде далі.

Від Папеете до затоки Матаваї було сім миль. Алма так шкодувала бідолашного поні, який мусив тягнути на собі її речі, що вийшла з екіпажа і пішла пішки поруч із ним. Як приємно було крокувати після стількох нерухомих місяців на морі! Мальовнича дорога пролягала в затінку мереживного листя пальм і хлібних дерев. Краєвид видався Алмі знайомим і водночас на диво чужим. Деякі види пальм росли в батькових оранжереях, тоді як решта були загадковими витворами з переплетеного листя й слизької, цупкої кори. Досі Алма тільки бачила пальми в оранжереях, але ніколи їх не чула. Вітер шелестів у їхній листві м’яко, мов шовк. Коли ж він дув сильніше, їхні стовбури рипіли, як старі двері. Пальми були живі й мали свій голос. Що ж до хлібних дерев, ті були величніші й вишуканіші, ніж вона собі уявляла. Нагадували в’язи з її рідних теренів — такі ж лискучі та величні.

Візник — старий таїтянець зі страшнуватими малюнками, наколеними на спині, й грудьми, ретельно змащеними олією — не міг збагнути, навіщо Алма так уперто йде пішки. Він явно боявся, що йому не заплатять. Щоб заспокоїти його, вона вирішила заплатити йому за половину дороги. Але це ще більше заплутало візника. Капітан Терренс наперед домовився з ним про ціну, а тепер все виходило зовсім по-іншому. Алма заплатила йому американськими монетами, а той дав замість решти цілу пригорщу брудних іспанських піастрів і болівійських песо. Алма ніяк не могла утямити, за яким курсом він рахує, аж поки не зрозуміла, що той вимінює старі тьмяні монети на блискучі нові.

Її висадили в затінку біля бананового гаю посеред місіонерського поселення у затоці Матаваї. Візник склав її багаж у невеличку пірамідку; вона виглядала точнісінько так само, як та, що сім місяців до того височіла навпроти возівні в Білому Акрі. Зоставшись на самоті, Алма роззирнулась довкола. Досить приємно, подумала вона, тільки трохи скромніше, ніж вона уявляла. Місіонерська церква була простою приземкуватою спорудою, вибіленою й з дахом із пальмового листя — довкола неї з’юрмилися такі ж побілені, накриті пальмовим листям хатини. Тут мешкало щонайбільше кілька десятків людей.

Громада — хоч яка вона там була — тулилася на березі річечки, що вела просто до моря. Річка перетинала пляж, вигнутий і подовгастий, засипаний щільним, чорним вулканічним піском. Через колір піску затока не сяяла бірюзою, як то зазвичай буває в Південних морях, а скидалася на величну бухту чорнила, якою повільно котилися важкі хвилі. Їх стримував риф, що виступав з води ярдів за триста від берега. Навіть з такої відстані Алма чула, як хвилі розбиваються об далекий риф. Вона набрала жменю піску — кольору сажі — й пропустила його крізь пальці. На дотик він був, як теплий оксамит, і зовсім не бруднив пальців.