Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 223

Тубільці були вищі на зріст, ніж її земляки. Деякі жінки були такі ж високі й дебелі, як Алма. Чоловіки — ще вищі. Їхня шкіра мала колір начищеної міді. Одні чоловіки мали довге волосся й відлякували своїм виглядом, інші були коротко підстрижені й виглядали цивілізовано.

Алма бачила, як зграйка повій пурхнула до моряків з «Елліота», щойно ті зійшли на берег, й тут же почала зухвало пропонувати свої принади. У жінок було довге розпущене волосся, що спадало нижче за талію блискучими чорними хвилями. Зі спини вони всі виглядали однаково. Та варто було глянути їм у лице, як різниця у віці й вроді відразу ставала очевидна. Почалися торги. Цікаво, скільки таке коштує. Цікаво, що саме ті жінки пропонують. Скільки тривають їхні справи, де відбуваються. І куди йдуть моряки, якщо хочуть купити хлопців, а не дівчат? На пристані ніде не було видно, щоб таким торгували. Мабуть, усе відбувається у тихішому закутку.

Алма бачила немовлят і дітлахів найрізноманітнішого штибу — голеньких і одягнених, у воді й на суші, здалеку й просто на своєму шляху. Діти рухалися, як косяки риби, як зграйки пташок, кожне рішення приймалося миттю, гуртом: А тепер стрибаймо! А тепер біжімо! А тепер просімо! А тепер глузуймо! Їй трапився старий чоловік із розпухлою ногою, завбільшки як цілих дві. Його очі побіліли від сліпоти. Вона бачила невеличкі екіпажі, що їх тягнули найсумніші в світі маленькі поні. Зграю коричневих, плямистих песиків, які борюкалися в затінку. Трійко французьких моряків, уже захмелілих у таку ранню годину, які йшли попідруч, виспівуючи непристойних пісеньок. Вивіску більярдного салону й — невже! — друкарні. Земля захиталася в неї під ногами. Вона перегрілася на сонці.

Гарний чорний півень помітив Алму й рушив до неї поважно, наче гінець, якого послали їй назустріч. Він був такий набундючений, що Алма нітрохи б не здивувалась, якби в нього на грудях висіла стрічка з медаллю. Півень зупинився просто перед нею, величний і насторожений. Зараз він щось скаже або попросить показати йому документи, здалося Алмі. Не знаючи, що ще зробити, вона присіла й погладила поважну пташку, наче якогось пса. Неймовірно, але півень не відскочив убік. Вона ще трохи його погладила — той задоволено закудкудакав. Врешті-решт півень статечно вмостився коло її ніг і розпушив пір’я. Усім своїм виглядом він показував, що їхнє спілкування відбувається точнісінько за планом. Алму їхня простенька «розмова» чомусь заспокоїла. Незворушність і впевненість, з якою тримався півень, розвіяли її неспокій.