Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 213

Нарешті на обличчі Пруденс щось зворухнулось. Її очі зволожились, як і долоня, яку Алма тримала в своїй.

— Хоч що б ти казала, — відповіла Пруденс, — я нізащо не повірю, що наш батько цього хотів.

Та Алма не відступала.

— Не дивуйся так. Ти ж знаєш, він був чоловік непередбачуваний. Усі документи про власність й розпорядження про передачу майна складені чітко й законно, сама побачиш.

— Я прекрасно знаю, Алмо, що ти сама можеш скласти чіткі, законні документи.

— Але ж, Пруденс, ти так давно мене знаєш! Хіба я колись робила щось наперекір татові? Ну ж бо, Пруденс, подумай! Робила?

Пруденс відвела очі. А тоді її лице скривилось, витримка нарешті дала тріщину, й вона розплакалася. Алма притягнула свою сестру — свою неймовірну, мужню сестру, якої вона так до кінця й не пізнала — до себе, і двоє жінок довго стояли, мовчки обійнявшись, доки Пруденс не виплакалась.

Врешті-решт вона відступила і витерла очі.

— А що він залишив тобі, Алмо? — запитала вона; голос її тремтів. — Що тобі дісталося від нашого щедрого татуся в пориві благодійності?

— Про це не хвилюйся, Пруденс. Я маю більше, ніж коли-небудь потребуватиму.

— Але що саме він тобі заповів? Скажи!

— Трохи грошей, — відповіла Алма. — І возівню, точніше, все, що мені в ній належить.

— І що — тепер ти до кінця життя муситимеш жити в возівні? — запитала Пруденс, вражена й збентежена, знову схопивши Алмину руку.

— Ні, люба. Я більше не житиму в Білому Акрі, ні дня. Тепер він належить тобі. Але поки мене не буде, хай мої книжки й речі лежать у возівні. Коли я десь влаштуюсь, то пришлю за всім, що мені треба буде.

— Але куди ти їдеш?

Алма, не втримавшись, розсміялася.

— Ох, Пруденс, — сказала вона. — Якщо я скажу тобі, ти подумаєш, що я з’їхала з глузду!

Частина четверта

Наслідки місій

Розділ двадцять перший

Алма відпливла на Таїті 13 листопада 1851 року.

У Лондоні щойно завершили будівництво Кришталевого палацу для Всесвітньої виставки. В Паризькій обсерваторії нещодавно встановили маятник Фуко. В Долину Йосеміті вперше ступила біла людина. По дну Атлантичного океану прокладали підводний телеграфний кабель. Джон Джеймс Одюбон помер від старості; Ричард Овен отримав Медаль Коплі за праці в галузі палеонтології; Жіночий медичний коледж Пенсильванії от-от мала закінчити перша група вісьмох жінок-лікарів; а Алма Віттекер — п’ятдесятирічна жінка — перебувала в ролі пасажира на борту китобійного судна, що рухалося в бік Південних морів.

Вона пливла без служниці, без приятельки, без провідника. Почувши, що Алма від’їжджає, Ганнеке де Ґроот розплакалася в неї на плечі, але швидко заспокоїлася і розпорядилася пошити Алмі практичну одежу в дорогу, зокрема дві прості сукні з льону й вовни з міцними ґудзиками (вони не надто відрізнялися від тих, що Алма носила на щодень), які Алма могла защіпати без сторонньої допомоги. У такому вбранні Алма була схожа на служницю, зате їй було вельми зручно й легко рухатися. Чому вона не вдягалася так усе життя? Коли дорожнє вбрання було готове, Алма попросила Ганнеке вшити в поділ суконь потаємні кишеньки, куди вона заховала золоті й срібні монети, щоб потім розплатитися за дорогу. Ці монети становили більшу частину багатства, яке залишилося в Алми в цілому світі. Не хтозна-які статки, але їй би мало цього вистачити — щиро сподівалась Алма — щоб ощадливо провести в мандрах два, а то й три роки.