Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 211

І чого ж Алма досягнула в житті з усіма цими знаннями й привілеями? Написала дві нікому не відомі книжки з бріології — книжки, яких ніхто особливо не чекав — і тепер працювала над третьою. Вона не присвятила ні хвилини свого життя комусь іншому, крім свого самолюбного тата. Незаймана, вдова, сирота, спадкоємиця, стара жінка й повна дурепа.

Вона думала, що все знає, а насправді не знала нічого.

Вона нічого не знала про сестру.

Нічого не знала про жертву.

Нічого не знала про чоловіка, з яким одружилась.

Нічого не знала про невидимі сили, які керували її життям.

Вона завжди вважала себе жінкою, сповненою гідності й житейської мудрості, а насправді була всім незадоволеною, старою принцесою — скоріше бараном, ніж ягням — яка в житті не ризикувала тим, що було їй дороге, й ніколи не від’їздила від Філадельфії далі, ніж до шпиталю для душевнохворих у Трентоні, що в Нью-Джерсі.

Цей сумний підсумок мав би видатися їй нестерпним, але з якоїсь причини не видався. Як не дивно, Алмі відлягло на душі. Дихання сповільнилось. Компас вирівнявся. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Завмерла на місці. Дала собі час засвоїти нову істину й стерпіла її, не здригнувшись.

Другого дня вранці Алма сама поїхала до контори давнього батькового адвоката й дев’ять годин просиділа з ним за столом, переписуючи заповіт, даючи вказівки й відкидаючи його заперечення. Адвокату не подобалось, що вона робить. Вона не послухала ні слова з того, що він казав. Він мотав своєю старою сивою головою, аж підборіддя трусилося, але вона ні на крок не відступила від свого. Тут вирішувала вона, і вони обоє це чудово розуміли.

Залагодивши справи в адвоката, Алма поїхала верхи на Тридцять дев’яту вулицю, де жила її сестра. Вже звечоріло, родина Діксонів закінчувала вечеряти.

— Йдемо прогулятися, — звернулась Алма до Пруденс; та, якщо й здивувалася через раптовий візит Алми, ніяк цього не виказала.

Жінки покрокували по Честнат-стріт, ввічливо взявшись попідруч.

— Як ти знаєш, — сказала Алма, — недавно помер наш тато.

— Так, — відповіла Пруденс.

— Дякую за твій лист зі співчуттями.

— Не треба дякувати, — сказала Пруденс.

Пруденс не приїхала на похорон. Ніхто й не сподівався, що вона приїде.

— Я сьогодні цілий день просиділа в батькового адвоката, — продовжувала Алма. — Ми переглядали заповіт. І знайшли там немало несподіванок.

— Перед тим, як ти закінчиш, — втрутилася Пруденс, — хочу тобі сказати, що сумління не дозволяє мені прийняти гроші від нашого покійного тата. Між нами виникли непорозуміння, яких я не могла й не хотіла залагоджувати, і з мого боку було б непорядно користати з його щедрості тепер, коли його нема.