Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 210

— Байдуже, любила вона тебе чи ні. Пруденс має добре серце й живе так, як їй підказує совість.

— То вона пошкодувала мене, Ганнеке? Так?

— Скажу тобі, що Пруденс захоплювалася тобою. І завжди намагалася тебе наслідувати.

— Дурниці! Не може такого бути.

— Це ти городиш дурниці, Алмо! Вона з самого початку тобою захоплювалась, дитинко. Тільки подумай, якою ти здалась їй тоді, коли вона вперше сюди потрапила! Ти ж була така розумна, така обдарована! Вона так старалася тобі сподобатися. Але ти ніколи її не підбадьорювала. Ти хоч раз її похвалила? Хоч раз зауважила, як тяжко їй давалося не відставати від тебе в навчанні? Ти захоплювалася її талантами чи глузувала, що вони ніщо проти твоїх? Як ти могла бути така сліпа й не бачити її чеснот?

— Я ніколи їх не розуміла.

— Ні, Алмо, ти ніколи в них не вірила. Визнай це нарешті. Ти думаєш, вона тільки вдає доброту. Вважаєш її шарлатанкою.

— Просто в неї замість лиця — маска… — пробурмотіла Алма, намагаючись відшукати аргументи на свій захист.

— Так, маска, а що тут дивного? Вона не хоче, щоб її бачили й знали. Але я її знаю і кажу тобі, що за цією маскою ховається найкраща, найщедріша й найдостойніша жінка. Як ти цього не бачиш? Не помічаєш, що вона досі достойна похвали, що її добрі вчинки — від щирого серця? Що ще треба зробити, щоб заслужити твою повагу, Алмо? А ти жодного разу її не похвалила, а тепер, діставши цілий піратський скарб від свого батечка — старого дурня, який так само, як і ти, заплющував очі на страждання й жертви інших — збираєшся взагалі відвернутися від своєї сестри.

— Не треба, Ганнеке, — попросила її Алма, щосили борсаючись, щоб хвиля смутку не накрила її з головою. — Ти й так мене глибоко вразила, а тепер, коли я ще не оговталась, нападаєш на мене. Прошу тебе, Ганнеке, пошкодуй мене сьогодні.

— Але тебе вже й так усі пошкодували, Алмо, — відповіла економка, анітрохи не змилосердившись. — І, напевно, час уже перестати тебе шкодувати.

Сама не своя, Алма кинулася до свого кабінету у возівні. Сіла на зношену канапу в кутку, не в змозі більше витримати тягар на своїх двох ногах. Вона захекалась. Почувалась сама собі чужою. Її внутрішній компас — той, що завжди скеровував її до найпростіших істин у її світі — крутився як навіжений у пошуках надійної точки, на якій зупинитися, але ніяк не міг її знайти.

Мама померла. Батько помер. Чоловіка — хоч яким він там був чи не був — теж не було в живих. Її сестра Пруденс зруйнувала своє життя через Алму, й нікому від цього добре не стало. Життя Джорджа Гокса обернулося суцільною трагедією. Ретта Снов перетворилася на нещасну божевільну каліку. А Ганнеке де Ґроот — остання з живих, кого Алма любила й ким захоплювалась — не відчувала до неї і крихти поваги. Та й чому б вона мала її поважати?

Сидячи в своєму кабінеті, Алма нарешті змусила себе чесно оцінити своє життя. П'ятдесятиоднорічна жінка, здорова духом і тілом, сильна, як віл, освічена, як єзуїт, і багата, як лорд. Так, красою вона не вдалась, але зубів ще не погубила й не страждала від жодної болячки. На що їй узагалі скаржитися? Вона змалку купалася в розкоші. Не мала чоловіка, це правда, але й не мала ні дитини, ні батьків, які б потребували її опіки. Вона була здібна, розумна, старанна і хоробра (принаймні так їй завжди здавалось, але тепер вона вже в цьому засумнівалась). В її голові кружляли найсміливіші наукові теорії й винаходи століття, а в своїй рідній вітальні вона мала нагоду познайомитися із найбільшими геніями епохи. Її книгозбірні до сліз позаздрили б самі Медічі, а сама вона по кілька разів перечитала всі книжки зі своєї бібліотеки.