Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 168

До того ж вона була безнадійно закохана.

Алма, звичайно, завжди захоплювалася Емброзом, відколи його вперше зустріла, але дотепер — доки він не запропонував їй вийти за нього — не дозволяла собі з головою поринути в палке кохання — це здавалося їй надто сміливим, ба навіть небезпечним. Їй завжди вистачало просто бути поруч із ним. Алма охоче вважала б Емброза просто своїм любим приятелем, аби тільки це назавжди втримало його в Білому Акрі. Щоранку снідати разом грінками з маслом, милуватися його просвітленим обличчям, коли він говорить про орхідеї, спостерігати за тим, як майстерно створює гравюри, дивитися, як вмощується біля неї на канапі послухати її теорії про перетворення й вимирання біологічних видів — їй направду було б цього досить. Вона б не наважувалася мріяти про більше. Їй цілком вистачало Емброза в ролі друга, у ролі брата.

Навіть після трафунку в палітурній майстерні Алма не просила б більшого. Хоч що там сталося між ними в темряві, вона була готова залюбки вважати це унікальним моментом, ба навіть взаємною галюцинацією. Переконала б себе, що сама вигадала той потік слів, що плинув поміж ними в тиші, те збудження, що прокотилося її тілом через дотик їхніх рук. Минув би час, і вона б забула, що між ними щось було. Навіть після того випадку вона б не дозволила собі кохати його так відчайдушно, так глибоко, так безнадійно — хіба що б він сам їй це дозволив.

Але тепер вони побралися — і їй було дозволено. Алма більше не мала змоги — та й причини — стримувати свої почуття. Вона дозволила собі поринути в них з головою. Відчула палке захоплення, бурхливе натхнення, зачарування. Якщо раніше вона бачила на лиці Емброза світло, то тепер — небесне сяйво. Раніше їй просто подобалися його руки й ноги — тепер вони були досконалі, як у римської статуї. Його голос звучав немов вечірні піснеспіви. Його мимовільний погляд сповнював її серце боязкою радістю.

Вперше в житті від давшись до останку коханню, переповнена нестримною енергією, Алма ледве впізнавала саму себе. Її можливості здавалися безмежними. Сну вона, здається, взагалі не потребувала. Відчувала в собі сили запливти човном на вершину гори. Вона рухалася світом наче у полум’яному німбі. Алма ожила. Вона сприймала не лише Емброза, а й усіх і все з чіткою ясністю й захопленням. Раптом усе довкола стало чудесним. Хоч куди вона дивилася, всюди бачила гармонію і витонченість. Одкровення таїлися навіть у найменших дрібницях. Її накрила хвиля дивовижної самовпевненості. Зненацька їй вдавалося розв’язати ботанічні задачі, які роками не давали їй спокою. Вона понаписувала сповнені нетерпіння листи відомим ботанікам (чия слава завжди її лякала), піддаючи сумніву їхні висновки, чого ніколи не дозволяла собі робити раніше.