Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 149

— Ми приїхали тебе провідати, — нерішуче сказала Алма.

— Тоді чому ви не тут? — запитала Ретта — від настоянки опію її голос сів.

— Ми тут, люба. Просто перед тобою.

Ретта глянула на неї невидющими очима, а тоді знову обернулася до вікна.

— Я хотіла привезти їй призму, — сказала Алма Емброзу, — і забула. Вона обожнювала призми.

— Заспівай їй пісню, — шепнув Емброз.

— Я не вмію співати, — відповіла Алма.

— Думаю, їй байдуже.

Проте Алма не могла згадати жодної пісні. Натомість вона нахилилася до Ретти й прошепотіла їй на вухо:

— Хто любить тебе дужче за всіх? Хто любить тебе всім серцем? Хто думає про тебе, коли всі сплять?

Ретта мовчала. Алма обернулася до Емброза й схвильовано запитала:

— Ти знаєш якусь пісню?

— Багато різних, Алмо. Але її пісні не знаю.

Дорогою додому Алма й Емброз задумано мовчали.

Врешті-решт Емброз запитав:

— Вона завжди така була?

— Така задурманена? Ніколи. Вона завжди поводилася трохи божевільно, але в юності з нею було так весело. Мала нестримне почуття гумору й чари, перед якими ніхто не міг встояти. Її любили всі, хто знав. Вона розвеселила навіть нас із сестрою — а я вже тобі казала, що ми з Пруденс мало коли сміялися. Але з роками її недуга щораз більше давалася взнаки. А тепер, як бачиш…

— Так. Бачу. Бідолашне створіння. Мені так шкода божевільних! Коли я поруч з ними, то розумію їх усіх серцем. По-моєму, кожен, хто заявляє, мовляв, ніколи не почувався божевільним, бреше.

Алма задумалася над його словами.

— А мені здається, що я ніколи не почувалася божевільною, — сказала вона. — Цікаво, чи обманюю я тебе, коли так кажу. Не думаю.

Емброз усміхнувся.

— Звісно, що ні. Я мав би зробити для тебе виняток, Алмо. Ти не така, як усі решта. Твій розум ясний і здоровий. А нерви міцні, мов сейф. Ось чому біля тебе люди почуваються так спокійно.

— Справді? — Алма щиро здивувалася, почувши його слова.

— Авжеж.

— Цікаво. Мені ще ніхто такого не казав.

Алма визирнула в вікно екіпажу й задумалася. Раптом їй щось згадалося.

— Але ні, я вже чула такі слова раніше. Ретта колись сказала мені, що в мене міцне підборіддя.

— Ти вся випромінюєш міць і спокій, Алмо. Навіть твій голос заспокоює. Для тих з нас, хто відчуває, що життя жбурляє нас, як мірошник — полову, твоя присутність — неоціненна розрада.

Алма не знала, що відповісти на його несподіване зізнання й спробувала перевести тему.

— Але ж, Емброзе, — сказала вона. — Ти така врівноважена людина — невже ти колись почувався божевільним?

Той задумався на мить, а тоді сказав, ретельно добираючи слова:

— До стану, в якому перебуває твоя приятелька Ретта Снов, один крок — цього неможливо не відчувати.

— Емброзе, що ти таке кажеш!

Коли він змовчав у відповідь, Алма захвилювалася.

— Емброзе, — вже лагідніше сказала вона, — це ж неправда?

Але він не квапився з відповіддю.

— Я маю на увазі відчуття відчуженості від цього світу й приналежності до світу іншого.

— Якого такого іншого? — запитала Алма.

Той знову замовк — злякавшись, що цього разу вона перебрала міру, Алма запитала його ще раз, уже невимушеним тоном: