Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 146

— У житті не мав власного письмового столу, — сказав їй Емброз. — Тепер почуваюся, мов якась важлива персона. Як чийсь особистий секретар.

Між їхніми кабінетами були одні двері — й ті ніколи не зачинялися. Цілісінький день Алма й Емброз ходили туди-сюди — питали одне одного, як ідуть справи, показували то ту, то іншу цікавинку в слоїку для взірців чи на слайді мікроскопа. Вони щоранку їли грінки з маслом, обідали просто неба в полі й допізна засиджувалися, допомагаючи Генрі з листами чи переглядаючи старі видання з книгозбірні Білого Акру. В неділю Емброз ішов разом з Алмою до церкви, де слухав нудну, монотонну службу шведських лютеранів і покірно читав молитви поруч зі своєю супутницею.

Хоч що вони робили — розмовляли чи мовчали — вони ніколи не розлучалися.

Коли Алма працювала серед замшілих каменів, Емброз простягався поруч на траві з книжкою. Коли Емброз малював орхідеї в оранжереї, Алма підсувала крісло ближче до нього й розбирала свої листи. Раніше вона небагато часу проводила в оранжереї, але після приїзду Емброза те місце стало найчарівнішим у всьому маєтку. Той витратив добрих два тижні на те, щоб відчистити кілька сотень шиб — тепер усередину проникали потоки прозорого, яскравого світла. Вимив і навощив підлогу, аж та заблистіла. Ба більше: на великий подив Алми він ще тиждень потратив на те, щоб натерти до блиску листочки кожнісінької орхідеї банановими шкурками, доки ті засяяли, немов чайний сервіз, виглянсуваний відданим дворецьким.

— Що далі, Емброзе? — брала його на кпини Алма. — Може, тепер позачісуємо волоски на кожній папороті?

— Думаю, папороть була б не проти, — відповів він.

Щойно Емброз навів лад і блиск в оранжереї з орхідеями, у Білому Акрі сталося щось дивне: порівняно з нею решта споруд видалися зненацька сірими й тьмяними. Так, наче хтось відполірував на запиленому дзеркалі один кружечок, і решта поверхні почала виглядати проти нього по-справжньому брудною. Раніше цього ніхто не помічав — тепер же воно відразу впадало в очі. Емброз немовби відчинив двері до чогось невидимого, й Алма нарешті побачила правду, якої досі не бачила: хоч який вишуканий був Білий Акр, за чверть століття він поволі погруз у стан занепаду й запустіння.

Усвідомивши це, Алма заповзялася навести в цілій садибі такий блиск, як в оранжереї з орхідеями. Зрештою, коли востаннє мили шибки в інших оранжереях? Вона так і не змогла згадати. Хоч куди глянеш — всюди пліснява й пил. Усі огорожі треба побілити й полагодити, під'їздна доріжка заросла бур’янами, а в бібліотеці висить павутина. Усі килимки треба було добряче витріпати, а грубки — поладнати. Пальми у великій оранжереї роками ніхто не підрізав — вони мало не пробивалися крізь дах. У закутках комор валялися висохлі кісточки тварин — там роками мародерствували коти, мідь на каретах потьмяніла, а строї служниць виглядали безнадійно застарілими — бо так воно й справді було.