Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 140

Генрі сердито глянув на нього.

— Ліани не зародили. Квіти розцвіли й зів’яли, так і не давши ні одного триклятущого стручка.

— Чи можу я спитати, звідки ви отримали ту ваніль?

— З Мексики, — гаркнув Генрі, змірявши містера Пайка викличним поглядом. — Що, може ви, молодий чоловіче, скажете мені, що тут пішло не так?

Алма почала поволі розуміти, про що йому йдеться. Як вона могла недооцінювати батька? Хіба ж старий міг щось пропустити? Навіть сердитий і напівглухий, навіть уві сні він якимось робом рознюхав, хто сидить за його столом: знавець орхідей, який останні два десятки років проводив дослідження в Мексиці й поблизьких краях. А ваніль, згадала Алма, належить до роду орхідей. Він вирішив перевірити гостя.

— Vanilla planifolia, — промовив містер Пайк.

— Саме так, — потвердив Генрі й поставив келих на стіл. — Її ми й посадили на Таїті. Продовжуйте.

— Я бачив її по всій Мексиці, сер. Особливо її багато в Оахаці. Той ваш француз у Полінезії мав рацію — це справді сильна ліана, якій, мабуть, чудово підходить клімант, що панує в південних теренах Тихого океану.

— Тоді чому ті кляті рослини не родять? — проревів Генрі.

— Точно не скажу, — відповів містер Пайк, — бо ж я ніколи не бачив ваших ліан.

— Ага, то ти, значить, просто нікчема, який мазюкає орхідеї, га? — гаркнув Генрі.

— Тату…

— Однак, сер, — продовжував містер Пайк, анітрохи не образившись, — я маю деякі здогади. Коли ваш француз купував у Мексиці ванільні ліани, він міг випадково придбати один із сортів Vanilla planifolia, що його тубільці називають orejade burro — осляче вухо. Він ніколи не дає плодів.

— То він, виходить, йолоп! — сказав Генрі.

— Не конче, містере Віттекер. Розрізнити плодоносні й неплодоносні сорти planifolia зможе тільки той, хто на них уже зуби з'їв. Це дуже поширена помилка. Самі туземці їх постійно плутають. Більше того: мало який ботанік їх відрізнить.

— А ви зможете відрізнити? — не вгавав Генрі.

Містер Пайк затнувся. Йому явно не хотілось засмутити незнайомого йому чоловіка.

— Я поставив тобі запитання, хлопчику. Ти можеш відрізнити два види planifolia? Так чи ні?

— Ну, загалом — так, сер. Можу.

— Значить, той французик — справжній бовдур, — підсумував Генрі. — А я ще більший, раз вклав у нього свої гроші, бо п’ятнадцять років вирощував неплодоносну ваніль на тридцяти п’яти акрах родючих рівнин на Таїті, не заробивши з того ні копійки. Алмо, напиши сьогодні ж увечері до Діка Єнсі й скажи, хай викорчує до біса всю плантацію ліан і згодує їх свиням. А на тому місці посадить ямс. І ще скажи Єнсі — як тільки йому попадеться на очі той задрипаний жабоїд, хай і його згодує свиням!

Генрі встав і покульгав геть із кімнати, надто розлючений, щоб закінчити вечерю. Джордж з містером Пайком мовчки провели старого здивованим поглядом — такий чудернацький у своїй перуці й старих оксамитових бриджах і, водночас, такий сердитий!

Алма, натомість, тріумфувала. Француз програв, Генрі Віттекер програв, та й плантацію ванілі на Таїті вони теж, без сумніву, програли. А от Емброз Пайк — уперше склавши їм товариство за вечерею в Білому Акрі — щось виграв.