Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 137

— Що ж такого особливого в ваших орхідеях?

Містер Пайк задумався над його запитанням.

— Не знаю, що вам відповісти, — зізнався він. — Не впевнений, що в них є щось особливе, сер, крім того, що більше нічим я в житті не займаюся. Останні років двадцять я тільки те й робив, що малював орхідеї.

— Ну й безглузда робота!

— Не можу з вами погодитися, містере Віттекер, — незворушно відповів художник. — Лише тому, що я не можу назвати це роботою.

— А як ви тоді заробляєте на життя?

— Знову ж таки слушне зауваження. Але як ви, мабуть, бачите з мого вбрання, я, можна сказати, взагалі не заробляю.

— Я б таким не хвалився на людях, молодий чоловіче.

— Повірте мені, сер, я й не хвалюся.

Генрі придивився до нього, розгледівши і зношений костюм, і кошлату бороду.

— А що ж тоді сталося? — запитав він. — Чому ви бідні як церковна миша? Що, спустили всі гроші на вітер?

— Тату… — спробувала втрутитися Алма.

— На жаль, ні, — містер Пайк, здавалося, нітрохи не образився. — У моїй родині ніколи не було грошей, щоб їх спустити.

— Чим займається ваш батько?

— Наразі він мешкає на тому світі. А до того служив пастором у Фремінґемі, що в Массачусетсі.

— Тоді чому ви не стали пастором?

— Моя матінка теж не може цього зрозуміти, містере Віттекер. Боюсь, релігія викликає в мене забагато питань і доброго священика з мене не вийшло б.

— Релігія? — насупився Генрі. — А що, в біса, релігія має до діла з добрим священиком? Це робота — така ж, як і інші, молодий чоловіче. Підлаштовуєшся під свої обов’язки й тримаєш думки при собі. Так роблять — чи мали б робити — всі добрі священики!

Містер Пайк доброзичливо розсміявся.

— Якби ж хтось сказав мені про це двадцять років тому, сер!

— Якщо молодий, здоровий і розумний чоловік бідує в цій країні, йому нема виправдання. Навіть син священика мав би знайти собі якусь належну роботу.

— З вами багато хто погодився б, — відповів містер Пайк. — Зокрема, мій покійний батько. Проте я вже багато років живу так, як не годиться людині мого становища.

— А я — відколи себе пам’ятаю! — живу так, як люди мого становища і не мріють! Коли я приїхав до Америки, то мав десь стільки років, як ви. І побачив, що в цій країні гроші порозкидані на вулицях. Все, що мені треба було, — понаколювати їх своїм ціпком! То чому ж ви бідні? Яке ваше виправдання?

Містер Пайк глянув йому просто в очі й незлостиво відповів:

— Напевно, в мене не було доброго ціпка.

Алма голосно ковтнула слину й утупилася в свою тарілку. Джордж Гокс зробив те ж саме. Та Генрі, схоже, його не почув. Бували часи, коли Алма дякувала небесам за батькову щораз сильнішу глухоту. А той тим часом перекинувся на дворецького.

— Попереджаю, Бекере, — сказав Генрі, — якщо ти ще раз цього тижня змусиш мене їсти баранину, я когось пристрілю.

— Насправді він ні в кого не стріляє, — шепнула Алма містерові Пайку.

— Я так і зрозумів, — також пошепки відповів їй гість, — бо інакше я б уже був мертвий.

Решту часу Джордж, Алма й містер Пайк провели за приємною бесідою — спілкуючись здебільшого між собою — тоді як Генрі буркотів, кашляв і нарікав то на те, то на се, і навіть кілька разів задрімав, звісивши підборіддя на груди. Зрештою, йому вже виповнилося вісімдесят вісім.