Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 109

Завдяки таким пошукам та імпорту за двадцять шість років Алма зуміла зібрати екземпляри майже вісьмох тисяч видів моху, які зберігала в спеціальному гербарії в найсухішому сіннику в возівні. Хоч вона ніколи не виїжджала за межі Пенсильванії, її знання в царині світової бріології були неймовірно глибокі. Вона листувалася з ботаніками з усієї планети — від Вогняної Землі до Швейцарії — і уважно стежила за заплутаними дебатами таксономістів, які затято сперечалися в маловідомих наукових журналах про те, є та чи та гілочка Neckera чи Pogonatum новим біологічним видом, чи тільки різновидом виду вже задокументованого. Деколи Алма й собі вступала в дискусію, надсилаючи старанно аргументовані статті.

Ба більше: тепер вона підписувалася повним іменем. Уже не «А. Віттекер», а просто — «Алма Віттекер». Біля її імені не були вказані ніякі ініціали — ні згадки про вчені титули або членство в знаних наукових організаціях, як би то пасувало вченим мужам. Навіть «місіс» вона не була, а отже, й не мала тієї шани, що її надає дамам цей титул. До цього часу, ясна річ, усі вже знали, що вона — жінка. Та це нічого не важило. Мох мало кого цікавив, і, може, саме тому їй так легко дозволили ввійти в цю наукову царину. Її уперта наполегливість теж дала своє.

З кожним роком Алма щораз глибше пізнавала царство моху й тепер розуміла, чому ніхто його досі ретельно не вивчав: пересічній людині здавалося, що там немає що досліджувати. Коли хтось описував мох, то зазвичай не змальовував його властивостей, а писав, чого йому бракує, — а бракувало йому немало. Мохи не давали плодів. Не мали коріння. Виростали щонайбільше кілька дюймів заввишки, не маючи внутрішнього клітинного скелету, що їх би підтримував. Мохи не вміли пускати через свій організм воду. Вони навіть не парувалися. (Принаймні не так очевидно, як лілії чи яблуневий цвіт — зрештою, як будь-яка квітка — з чітко вираженими чоловічими й жіночими органами.) Мохи тримали своє розмноження в таємниці від неозброєного людського ока. З цієї причини їх ще називали промовистим іменем — криптогамні або ж тайношлюбні.

Хоч з якого боку глянь, мох видавався невигадливим, нецікавим, убогим, ба навіть примітивним. Супроти нього найпростіший бур’ян, що пробивався крізь звичайнісінький міський хідник, здавався досконалим витвором природи. Але мало хто усвідомлював те, про що дізналася Алма: мох на диво міцний. Він поїдає камінь, тоді як його самого практично жодна істота не їсть. Мох повільно смакує валунами, і цей руйнівний обід триває сотні років. Колонія моху здатна з часом перетворити скелю на купу гравію, а той гравій — на землю.