Читать «Природа всіх речей» онлайн - страница 110

Під уступами оголеного вапняку колонії моху утворюють вологі, живі губки, які міцно тримаються за камінь і просто з нього п’ють насичену кальцієм воду. За якийсь час суміш моху з мінералом перетворюється на вапняковий мармур. На твердій, кремово-білій мармуровій поверхні назавжди застигають блакитні, зелені й сірі прожилки — сліди древніх колоній моху. Сама Базиліка святого Петра збудована з цього матеріалу, витвореного й поцяткованого давнім мохом.

Мох росте там, де не росте ніщо інше. Виростає на цеглі. Росте на корі дерев і черепиці. За Полярним колом і в духмяних тропіках; на хутрі лінивців, на мушлях равликів, на зігнилих людських кістках. Мох, помітила Алма, першим з усіх рослин знову з’являється на спаленій чи безплідній землі. Він мов той відчайдушний сміливець, який спонукає ліс відродитися до життя. Це рушійна сила воскресіння. Засохлий клаптик моху може сорок років дрімати, та варто його змочити водою, і він зараз же оживе. Мох потребує тільки часу, й Алмі почало здаватися, що часу в світі більш як вдосталь. Інші науковці, зауважила вона, припускали те ж саме. На початку 1830-х Алма вже прочитала «Принципи геології» Чарльза Лаєлла, який висунув теорію про те, що планета старіша, ніж ми собі гадаємо, і налічує кілька мільйонів років. Вона захоплювалася свіжою працею Джона Філліпса, який року 1841-го представив геологічну хронологію — ще давнішу за розрахунки Лаєлла. Філліпс вважав, що Земля вже пережила три ери природничої історії (палеозойську, мезозойську та кайнозойську), й розпізнав скам’янілі рештки флори й фауни з кожного періоду — зокрема, й закам’янілий мох.

Теорія про немислимо древній світ не вразила Алму, проте ошелешила багатьох людей, позаяк прямо суперечила біблійному вченню. Алма, натомість, мала свою особливу теорію про час, яку скам’янілі рештки з первісного океану, що на них посилалися у своїх дослідженнях Лаєлл із Філліпсом, тільки підтвердили. Алма взагалі вірила в те, що у Всесвіті одночасно існує кілька видів часу; як сумлінний класифікатор, вона навіть спробувала виокремити й назвати кожен з них. Найперше Алма визначила так званий «людський час» — хроніку обмеженої, смертної пам’яті, засновану на хибних спогадах із задокументованої історії. Людський час був коротким і горизонтальним утворенням. Він простягався прямою, вузькою лінією від недавнього минулого до ледь мислимого майбутнього. А найдивовижнішою особливістю людського часу було те, що він рухався надзвичайно швидко. Так швидко, немов у Всесвіті хтось клацнув пальцями. Хоч як то було прикро, але смертні дні Алми — як, зрештою, і всіх інших — належали до царини людського часу. А значить, болісно усвідомлювала Алма, вона недовго пробуде на цьому світі. Її життя — як і життя всіх решта — коротке, наче спалах світла. На іншому кінці спектра, припускала Алма, — «божественний час»: незбагненна вічність, де розвиваються галактики й де живе Бог.