Читать «Місто Тисячі Дверей» онлайн - страница 63
Володимир Арєнєв
— До чого тут жаба? — не зрозумів Лонгій-Л’Оккі. — Я тебе взагалі не збираюся ні на кого перетворювати.
— А як же я тоді пролізу в трубу?
— Для цього тобі доведеться стати худішим. Самому.
— Але як?!
— Не знаю, як у твоєму місті, але в Охах якщо дуже сильно чогось захочеш, завжди це отримуєш. Тому, до речі, городяни дуже обережно поводяться зі своїми бажаннями. Буває, не подумавши, такого побажаєш, що потім і сам не радий. Тож і ти, Фімко, виріши, чого ти хочеш більше:,врятуватися від Сигізмунда чи залишитися таким, який ти є.
— Хотілося б, звичайно, і те, й інше, — зізнався Фімка. — Страшно якось... і взагалі. Але якщо вибирати...
— Тоді не гай часу. Уяви собі, як ти стаєш стрункішим. Заплющ очі, так зручніше уявляти.
Фімка чесно зробив все, як радив чарівник. Уявляти себе «стрункішим» виходило поганенько. Взагалі не виходило, відверто кажучи.
— Слухайте, а ви не можете за допомогою Пензля просто намалювати хоч якісь Двері? — з надією у голосі запитав Фімка.
Лонгій-Л’Оккі, шкодуючи, похитав головою:
— На жаль. Я вже намагався — нічого не виходить. Мабуть, коли Пензель зібраний повністю, він взагалі не слухається нікого, крім свого господаря, тобто Маляра. І зачарувати тебе я теж не можу, вибач. Тому давай вже сам...
«У мене не вийде», — приречено подумав Фімка.
— Якщо ти не повіриш у власні сили, у тебе справді нічого не вийде, — сказав Лонгій-Л’Оккі. — Нумо, заплющуй очі й уяви, начебто малюєш себе заново, але вже не такого гладкого. От бачиш, — додав він обережно трохи згодом, — потихеньку починає виходити.
Фімка розплющив очі й попросив у чарівника дзеркальце. Дивно — у ньому виднівся усе той же Фімка, тільки помітно схудлий!
— Ух ти!..
Цієї миті у вхідні двері Будинку, Якого Немає, щось сильно гупнуло.
— Час, — сказав Лонгій-Л’Оккі. — Інакше виявиться, що ми даремно все робили. Лізь-но, Фімко, у правогін.
Сказано це було по-дружньому, але Фімці чомусь одразу пригадалася казка про Івасика-Телесика, якому приблизно таким же тоном пропонували полізти у відьмову піч.
— Дружніш! — гаркнув на ґанку Сигізмунд. — Дружніш бийте, що ви, справді!..
Фімка голосно зітхнув і поліз у правогін.
У будиночку-палаці, де жили Меліса і Розалінда, а також їхня бабця-піратка, панував сум. Так завжди буває, коли пропадає щось, до чого ти звик і на що не звертав уваги, і лише загубивши це, розумієш, наскільки воно було тобі дорогим.
— Ого! — сказав Фімка, вибираючись із правогону й озираючись навсебіч. — Нічого собі!
— На жаль, — зітхнув Лонгій-Л’Оккі, — коли Сигізмунд почав перефарбовувати місто, зміни торкнулися навіть того, чого не торкнувся Пензель. От і маємо!..
Вони стояли в порожньому і темному коридорі сірого кольору, де не залишилося вже ниток, які розмовляють людськими голосами. Та зараз у нитках і не було потреби: у такому коридорі не заблукаєш. На всіх дверях висіли таблички, котрі повідомляли, що знаходиться за ними.
