Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 82

Велетні трощили один одного довбнями так, що від гулу довелося затикати вуха. Коли вони зморилися і гуркіт на хвильку ущух, Пинтя голосно свиснув у два пальці.

— Що то пискнуло, брате? — мовив, важко дихаючи, один із велетів. Видно, старший, бо його чоло було більше прооране зморшками.

— Мабуть, ти когось розчавив, вайло! — огризнувся другий.

Розбійник свиснув удруге.

Велет здивовано нагнувся і обережно поклав опришка собі на долоню.

— Диви, якийсь хробак!

— Сам ти хробак! — прокричав Пинтя, але велети його не розчули.

— Він пищить, чуєш? — мовив другий і притулив розбійника до вуха.

Вушна раковина перед опришковими очима була така величезна, що нагадувала криницю. Розбійник склав довкола уст долоні і загукав:

— Агов! Ви мене чуєте?

— Чуємо! — здивовано прогудів велетень і пояснив іншому: — Він балакає, як і ми!

— І що він каже? — здивувався його суперник.

— Він хоче пройти через Кришталевий міст.

Тут велети зареготали так, що аж здригнулися гори.

— Кузька хоче пройти через міст! — сміявся один.

— А нас вона навіть не помітила! — трусився зі сміху другий.

— Він знову пищить! — приклав Пинтю до вуха перший. — Він каже, що виконає будь-яке наше прохання.

— Прохання? — зітхнув другий велет. — Гаразд, хай дізнається, до яких пір ми будемо лупцювати один одного?

— Оце те, що треба! — погодився перший.

Пинті нічого не залишалося, як пообіцяти, що виконає їхнє побажання.

Велет обережно струсив його на прозорий міст, який вигравав на сонці всіма барвами, а сам із важким зітханням знову взявся за довбню.

— Ну що, брате, до бою? — прогуло над головою опришка.

Пинтя з усіх сил кинувся бігти слизьким мостом, тримаючись за мотузяні перила, а згори вже зав’язалося шалене бойовище. Невдовзі порохнява окутала все довкола, і каменюки літали біля його голови, наче небесні метеори, дивним чином не поціляючи у Кришталевий міст. Розбійник мчав щодуху і невдовзі вибіг за виступи скелі.

За якусь хвилю перед ним відкрилася чудова улоговина, що була схована в долонях гір. Додолу вели невеличкі сходи, вимощені з тесаного каменя.

Пинтя озирнувся на велетів у кам’яних обладунках, які нещадно тлумили один одного; глянув на долину з протилежного краю, де у шовкових травах качався Татош, і, перехрестившись, почав спускатися до царства Ґанджі-баби.

Попервах нічого страшного він не помітив. Навпаки, це був наче райський куточок. Тут росли дивовижної краси дерева, рясно усіяні кольоровими плодами, яких він ніколи не бачив. Поміж гілками пурхали барвисті птахи, що заливалися співом. Неподалік жебонів струмочок, вигадливо обкладений камінням.