Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 45

— Ти тут? — раптом пролунав ясний голос і з відкритої труни висунулася тендітна чорна рученька.

— Так, принцесо, я тут, — усміхнувся Молибог. Мертвяки його не страшили.

— Поможи мені встати! — попросила Геремія, і чорний лицар допоміг їй піднятися. Принцеса сиділа в труні, охопивши коліна руками. У неї були заплющені очі. Крізь білосніжні шати чорніло її доладне гнучке тіло.

— Хто ти, лицарю? — взяла вона його за металеву рукавицю. — Ти мене боїшся, що вбрався у залізо?

— Ні, принцесо, я вас не боюся! Я завжди ходжу закований у панцир. Бо я — Мандрівний вояк, лицар Чорної пір’їни.

— То, може, ти знаєш, чому я стала чорною як ніч?

— На жаль, ні. Я не належу до занадто мудрих людей. Я думаю радше списом і мечем.

— Якщо ти мене розчаклуєш, я стану твоєю дружиною.

— Навряд чи, — зітхнув мертвяк. — Добре, що ви мене не бачите.

— Ти такий потворний? — усміхнулася принцеса і торкнулася його забрала. — Зніми свій шолом. Я хочу відчути риси твого обличчя.

Молибог секунду помислив, а далі зняв шолом із чорною страусиною пір’їною над золотим фамільним гербом.

— У тебе шляхетне лице, — мовила Геремія і провела пальцями по його губах. — Ти, певно, змерз, що такий холодний. Не бійся мене! Я тобі подобаюся?

— Так, принцесо, ви чарівні, — кивнув вояк. Бо справді, попри неприродну чорноту, принцеса могла слугувати за ідеал жіночої краси.

— Я хочу тебе поцілувати, — раптом промовила вона й обвила пещеними руками шию лицаря.

— Не думаю, що це гарна ідея, — зніяковів мрець, адже не цілувався ні з ким уже цілу вічність.

— Я відчуваю, як ти теплішаєш, — її руки вже знімали з нього нагрудні обладунки.

Вояк справді відчув, як в голові йому макітриться, а серце гупає, як навіжене. Це було щось незрозуміле.

— Боже, які рани! — торкнулася принцеса зяючих слідів від ворожих списів. — Ти, лицарю Чорної пір’їни, мужній воїн. Я хочу тебе утішити! Прихили свою голову до мене!

Мандрівний вояк був приголомшений. Він чекав чого завгодно, навіть поєдинку з чаклуном чи полчищами підземних страховиськ, — аж тут найпрекрасніша дівчина просить його цілунку. Те, що вона була мертва, його не лякало, адже він сам був небіжчиком.

І Молибог схилився до її чорного прекрасного личка. Ще мить — і їхні губи з’єдналися в поцілунку. Й одразу там, де мало бути серце, він відчув гострий біль, ніби туди штрикнули шилом, і по всьому його тілу розійшлося благодатне тепло. Він відчув, як поколюють пучечки його пальців у металевих рукавицях.

— Грім і блискавка! — вигукнув приголомшений вояк. — Я оживаю! Ви здійснили диво!

— Так, лицарю Чорної пір’їни, я тебе оживлюю. Подаруй мені ще один цілунок за це! — і вона потяглася губами до нього.