Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 44

Король із першим міністром перенесли розбійника з крісла, на якому він заснув просто під час розмови, до високого м’якого ліжка з рожевим балдахіном. У такому королівському ложі отаман ще ніколи не спав. Кудлош уже бачив сни, час від часу нервово сіпаючись. Йому, певно, снилися погоні й небезпеки. Друзі спали міцно, а тому не могли розчути, як за стіною за часину хтось почав голосно реготати, а відтак пролунав гучний плач.

Тим часом Прунслик виявився не таким тюхтієм, як про нього думали. Ні-ні, він не для того здійснив другу втечу, аби знову втрапити до драконячих пазурів. Мисливець перечекав, сховавшись поміж різьбленими дерев’яними лавами у соборі, поки все товариство пішло на нічліг до Ратуші, а тоді обережно рушив слідом.

Але найцікавіше, ясна річ, відбувалося у підземеллі.

Молибог, що сидів поміж танцюючих відблисків смолоскипів, гострив двосічного меча. На широкому лезі біля руків’я було вибито гасло: «Чого не гоять ліки — гоїть залізо». Зі зворотного боку напис був інший: «На тиранів!». Це був девіз шляхетного роду, чиє ім’я тепер так старанно приховував чорний лицар. Причепивши меча до пояса, він сперся на спис і тяжко задумався.

Так Молибог непорушно пробув годину чи дві, не відчуваючи ніякої незручності. Зазвичай так він проводив усі ночі. Тільки цього разу вояк міркував про щось особливо гірке, бо його обличчя, яке й так ніколи не було веселим, тепер набуло трагічного виразу.

Молибог згадував своє життя, що ділилося на дві такі несхожі половини. У першій — він був благородним лицарем, який квапився на допомогу кожному, хто покличе. Не одну січу витримав, боронячи рідний край від ворогів. Згадав Мандрівний вояк і ту криваву битву, в якій вони відстояли королівство, але втратили майже весь цвіт лицарства. На грудях у нього були три жахливі рани від ударів списами, що їх йому завдали песиголовці. Від сторонніх очей ці зяючі отвори приховували обладунки.

Пригадав вояк і про своє нещодавнє буття, коли він став володарем Мертвого лісу. Скільки невинних життів загубив він намарно! Адже помста його була сліпа й безглузда, вона нічого не могла змінити. Тепер це Молибог гірко усвідомлював. Чим він був кращий за тих нападників, від яких раніше боронив людей? Думав чорний лицар про те, чого більше у своєму житті вчинив: доброго чи лихого? І здавалося йому, що зла таки було більше. Від цього й насуплювалися його кошлаті брови, а поміж ними залягала різка глибока зморшка.

Тим часом навіть у склепі стало чутно, як дзиґарі на міській вежі вибили дванадцяту годину. «Ще вісім годин», — зітхнув лицар і знову заглибився у невеселі думи. За себе він не журився. Адже давно звикся з думкою, що нічого в його долі не зміниться. І навіть коли Пинтя його піддурював піти з ними до Заклятого міста, Молибог був майже певний, що живої і мертвої водиці тут не дістане. Просто обридло йому в Мертвому лісі — і край. Та він і не шкодував, що пішов з отаманом. За цей час багато чого відчув по-новому. «Покірного доля веде, а непокірного — тягне!» — згадав він уголос давню мудрість.