Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 47

Була вже ясна днина. Крізь великі вікна било сонячне проміння. Видно, вони проспали довгенько після важкого вчорашнього дня. Біля високих білих двійчастих дверей Пинтя зупинився і припав до них вухом. Не було чутно ані шереху.

«Дивно» — гмикнув легінчук і зиркнув на Кудлоша, що нюшив довкола. Аж раптом двері розчахнулися, мало не збивши з ніг вивідників. В останню мить вони встигли відхилитися. На порозі стояв король. Він був у ковпаку з китицею і блакитному шовковому халаті, по якому навскоси було виткано золотих чоловічків.

— Що ви тут робите? — приголомшено спитав Урбан III. — Чи вам памороки забило?

— Та власне… — запнувся Пинтя. — Хотіли побажати вашій величності доброго ранку!

— Гм… Які чемні! — заусміхалося півкороля. — Ну то бажайте!

— Це ваша опочивальня? — запитав розбійник після шанобливого поклону.

— Так! Я тут проводжу свої ночі. Останнім часом безсонні, — скривилася друга половина короля.

— А чи можна подивитися? Я ще ніколи не бачив, яка на вигляд королівська спальня! — схитрував легінчук.

— Та ж ви ночували у покоях самої королеви!

— Ого! — присвиснув розбійник. — Цю неймовірну подію треба затямити!

— Відколи дружина померла, я часто туди запрошую найпочесніших гостей. Чого кімнати будуть стояти порожні?

— Ваша величносте, а ви нічого не чули? — наважився Пинтя на відвертість.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився король.

— Плач! Безутішний невгамовний плач.

— Зайдіть до мене! — раптом посерйознішав Урбан III і міцно зачинив за ними двері.

Королівська спальня була майже така сама, як опочивальня королеви. Тільки замість рожевого кольору тут все було пофарбовано у голубий. А гобелен на цілу стіну зображав полювання на ведмедя. Щоправда, напису на ньому Пинтя здалеку не прочитав, а поцікавитися навпрошки розбійник посоромився. Король посадив отамана в гарне крісло із вигнутими білими ніжками і бильцями.

— Отож ви все-таки її почули! — заходив нервово по кімнаті монарх, тереблячи на шиї золотий ланцюг, оздоблений трояндами із зеленої яшми. — Я ж її просив бути ввічливішою, коли приходять гості!

— Кого? — ледь не разом вигукнули Пинтя з Кудлошем.

— Мою покійну дружину! — упав у таке ж крісло із синіми квіточками на білій спинці король. — Розумієте, відколи померла наша донька, моя кохана почала з’являтися до мене щоночі. Ніяк не може примиритися зі смертю Геремії. А ви ж знаєте жінок! Вони не тримаються золотої середини, а впадають у крайнощі!

Він зітхнув і почав хусточкою витирати сльози, що заблищали на його лівій половині.

— То ви її не… — затнувся Пинтя. — Не поховали?

— Поховали, аякже! У нашому соборі з великими почестями ще сімнадцять років тому. І вона нас ніколи не турбувала. Приходила тільки вночі на іменини Геремії. Та ще на мертвецький Великдень іноді. Однак після смерті принцеси вона наче сказилася. Ходить до мене щоночі і не дає спати, — пошепки додав правитель, наче остерігався, що хтось їх почує. — Стала дратівливою, постійно скиглить, дорікає мені, що я не вберіг доньку. Я від таких нервів сам занедужав.