Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 43

А тоді всі мовчки подалися вервицею до драбини. За кілька хвилин вони піднялися нагору і витягли її за собою. Кам’яна ляда гучно опустилася, піднявши стовп пороху, і шлях до відступу було відрізано. У склепі запанувала суцільна тиша. Було чутно тільки, як потріскують смолоскипи, час від часу скапуючи на землю вогняними краплями живиці.

Розділ 13. НІЧ ПЕРША

Король надав гостям окремі опочивальні, але вони вирішили спати разом. Тим паче, що Кудлош приліг на килимку, а Прунслика вони так і не знайшли. Та, знаючи про його попередню втечу, товариші за нього не вельми хвилювалися. Можливо, це було в його ситуації найрозумніше: накивати п’ятами до тітоньки. Якщо Пинтю зв’язувало слово лицаря, то мисливець був сам собі пан.

— А де, до речі, ваші жінки? — запитав отаман, згадавши про Прунсликову тітоньку, коли вони перед сном прощалися з королем. — Чоловіків обернули на камінь, але ж повинні десь бути їхні сестри, дружини, матері?

Урбан III пильно на нього глипнув і жалісливо скривився:

— їх поїли дракони, уявляєте?

— Усіх?! — здивувався Пинтя.

— Усіх до ноги! Тут, на Скляній горі, живе цілий виплодок цих тварюк, вони постійно залітали до Заклятого міста, поки не пожерли всіх мешканців, окрім мене і першого міністра.

— А чому ж вас пошкодували?

— Якби вони з’їли й нас, то наше королівство перестало б існувати. Тобто вважалося б цілком вимерлим. І тоді сюди могли б преспокійно заселитися песиголовці чи велети. А вони значно гірші сусіди для драконів, ніж ми.

Про песиголовців Пинтя вже знав від Молибога. Це були істоти з людським кремезним тілом і великими собачими головами. «Щось середнє між Кудлошом і Мандрівним вояком», — подумав про себе розбійник і всміхнувся. Щоправда, людинопси були набагато агресивніші за всіх мешканців Закрайсвіття. Час від часу вони набігали на тутешні краї, і тоді від них не було порятунку. Зупинити їхню навалу могла хіба що кривава січа, в якій брали б участь усі місцеві чоловіки. У такому побоїщі колись загинув Молибог. А про велетів розбійник почув уперше.

— Вони живуть далеко звідси — на високих горах, — чи то всміхався, чи то плакав король. — Вони такі великі, що наше мініатюрне королівство їм не цікаве. Дракони для них були б у кращому разі, як ящірки, а люди — як комашки.

— І що тепер зостається робити драконам? — гавкнув з червоного килимка Кудлош, який вже, здавалося, задрімав. — Що вони будуть їсти?

— А цього, мої дорогенькі, я не знаю, — розвів руками король. — Це вже не мій клопіт! Усіх, кого можна, вони пожерли! Хіба що… — раптом спинився він.

— Прунслик! — вгадав його думку розбійник. — От неборак! Хотів утекти від закляття, а вгодить у драконячу пащеку.

— Бідний Прунслик! — заскімлив пес.

Але наші мандрівці були такі потомлені, що на довге співчуття їх не вистачило. Вони засинали просто на місці. Адже протягом цього неймовірно тривалого дня їм довелося пережити стільки пригод: і люту борню з Мідним биком, і втечу від Вогняного дощу, і, нарешті, дізнатися таємницю Заклятого міста. Вони просто валилися з ніг від утоми. Тому вельми розумним рішенням було відправити на чати до мертвої принцеси Молибога, який ніколи не втомлювався.