Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 37

— Тут щось не так, — мовив стиха Молибог. — Очевидно, вона нам про щось промовляє.

І справді, коли вони перестали ловити повітрулин пух, то спостерегли, що він веде їх за собою. Незабаром вони вийшли на майдан, до якого віялом сходилися всі вулиці. Тут кам’яниці були кількаповерховими, а по центру площі височіла Ратуша з чудовим балконом. На високій вежі розвівалося велетенське чорне знамено. З другого боку майдану здіймався величний собор з двома гострими готичними шпилями. Майже вся площа була прикрашена доладними скульптурами, що зображали різних людей, — переважно добре вбраних, із благородними обличчями.

Пір’їнка підлетіла до зачинених масивних дверей Ратуші і повільно опустилася додолу.

— Дійшли! — почухав Пинтя потилицю й одразу про всяк випадок сховав пух Церцерушки в хустинку. На диво, пір’ячко тепер було цілком слухняне. Поки мандрівці озирали дивні статуї, розбійник загупав п’ястуком по блискучих, начищених воском дверях у пишних бронзових оздобах.

— Ти ба! Як живі! — гавкнув Кудлош, обнюхуючи скульптури.

— Так, — погодився Молибог. — Мабуть, у цьому місті живе видатний майстер.

— Жив! — зітхнув Пинтя, бо на його грюкіт ніхто не озвався.

— Чим зобов’язані, панове? — раптом долинув згори голос, наче у мовця був закладений ніс.

Наше товариство задерло голови і побачило дивну постать на балконі Ратуші. Це був літній кругленький коротун у рожевому шовковому халаті й нічному ковпаку.

— Та, власне… — запнувся Пинтя від здивування. — Ми шукаємо принцесу Геремію.

— Принцесу Геремію? — перепитав чоловік.

— Так, ту, що коли сміється, то з її уст…

— Злітає троянда! — несказанно зрадів він. І раптом скривився, наче ковтнув оцту. — Тоді вам сюди! Гей, Іноше, відчиніть їм, це до мене! — він важко зітхнув і почалапав до кімнати.

За мить двері розчахнулися, і звідти вигулькнув насторожений погляд високого худого чоловіка у синьому камзолі з великим білим мереживним коміром і блискучими ґудзиками. Через рамено у нього тягся широкий жовтий пояс. Незнайомець мав іспанську борідку з маленькими вусиками, як і той, який щойно стояв на балконі.

— Прошу-с! — галантно вклонився незнайомець із гачкуватим носом і показав рукою на відчинені двері. Мандрівники зайшли один за одним і опинилися у пишно обставленій залі з гарно викладеною підлогою, де теж було чимало скульптур у повен людський зріст.

— Прошу-с! — знову повторив худий у білих панчохах чоловік і повів Пинтю з друзями вгору широкими мармуровими сходами, на яких спокійно міг розвернутися ратник на коні зі списом навперейми. Нарешті вони вийшли у довгий коридор з чудовими картинами і попрямували червоним килимом до останніх дверей із темної бронзи й гербом посередині у вигляді срібної троянди. І знову ніхто не трапив їм на очі. Таке враження, що в цьому велетенському палаці, окрім них, більше нікого й не було.