Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 35

Не встигли вони отямитися, як довкруж замиготіли краплі вогню, що падали з неба. Шаркань заголосив від болю, і його крик, наче ножем, пронизав серця наших приятелів. Його могутнє зграйне тіло судомно стискалося, палене сотнями вогняних язиків, але він вперто тримав крила розпростертими, оберігаючи своїх друзів від неминучої смерті. Вони лежали під захистом драконячого тіла і, зціпивши зуби, спостерігали, як катують нещасного Шарканя. В очах у них блищали сльози безсилля.

Нарешті змій заревів востаннє і цей крик був таким надсадним, що його, певно, почули всі тутешні мешканці. Дракон прохрипів: «Марійко!», кілька разів сіпнувся і затих. Запах смаленого тіла вже пробрався і до наших мандрівців, тож вони почали дихати через одяг. Вогненний дощ ще трохи покрапав і припинився.

— Шаркань! — гладив зелені пазуристі лапи Прунслик, і з його великих лагідних очей скрапували сльозинки.

— Він був великим воїном, — тихо промовив Молибог. Якби він мав очі, то теж просльозився б. — За своїх побратимів поклав найдорожче, що мав, — життя. Загинув як герой.

Пинтя, аби не показати товаришам мокрого обличчя, виліз із-під крила. То тут, то там догорали вогняні калюжки. Шаркань нерухомо простерся на землі, бо це таки була вже земля, а не ковзьке підніжжя Скляної гори. Тіло дракона із зеленого стало криваво-чорним, як добряче запечений окорок. Очі змія були заплющені. На овиді було видно золоту хмару, що стрімко віддалялася.

— Ти ще згадаєш нас, Ґанджі-жабо! — голосно гукнув Пинтя, грозячи хмарі кулаком. — Стонадцять чортів тобі в печінку! Смерть мого кума буде відплачена! Ти ще чиститимеш, почваро, болото на наших чоботах!

Тепер уже всі приятелі повилізали зі сховку, який їм востаннє влаштував Шаркань. Вони поставали довкола його непорушної голови і познімали шапчини. Молибог тримав під пахвою шолома, дивлячись на світ темними виїмками. Пес опустив хвоста і тужливо завив.

— Дракони! — раптом гойкнув Прунслик. — Рятуйся, хто може!

І справді, з-за хмар, що закривали вершину Скляної гори, з’явилися чотири летючі тіні. Вони повільно кружляли без мети. Вочевидь, почули смертний крик Шарканя і вирішили з’ясувати, що сталося.

— За мною! У зарості, ховайсь! — скомандував Пинтя, і товариство пустилося бігцем у найближчі корчі, які буйно росли біля невеличкого болітця.

Тим часом дракони помітили спечене тіло Шарканя, непорушно застигле на землі. Почулися один за одним чотири могутні драконячі зойки. Першою біля безживного тіла приземлилася триголова матуся, яка обхопила лапами пащеку молодшого сина і залилася сльозами.

— Що з тобою зробили, синочку? — плакала Шарканиха. — Хто з тебе так познущався?

Шаркань-старший із двома синами стояв над мертвим тілом свого наймолодшого і нерозумного дитяти, і сльози теж застилали їм очі.

— Це все люди! Двоногі! Казала тобі, не бери собі дівчину за дружину! — билася в істериці мати.

— Це не двоногі, — повільно промовив батько. — Бачиш, який він обсмалений! Як із пекла винесли. Коли ми вилетіли з палацу, я помітив золоту хмару, що відлітала до Ґанджі-баби.

— Хай вона буде проклята, вбивця мого найменшенького! Скільки можна терпіти її злу волю?! Тьху на неї! — вона підняла три великі смарагдові голови і випустила у той бік, де зникла золота хмара, довге полум’я.