Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 39

— Добре, ваша Величносте, кажіть умову! — твердо мовив Пинтя. Не даремно ж вони сюди припхалися за стільки миль!

— Ні, спочатку, мій люб’язний, забожіться, що її виконаєте! — помахав пальцем з коштовним перснем король і почав чекати, що скаже гість.

Ватаг перезирнувся з побратимами.

— Виконаю, якщо це в моїх силах, — погодився розбійник.

— Тобто спробуєте виконати! — заплескав у долоні коротун. — Присягніть честю лицаря!

— Присягаю всіма пеньками Чорної полонини! — мовив Пинтя, хоча відчув на плечі крижану долоню Молибога, який, певно, застерігав його від скороспілого рішення.

— Яка дотепність! Оце златоуст! Я ще такої присяги не чув! — опецьок зліз із трону і попрямував до прибульців. За ним тяглася довга червона мантія, підбита хутром, яка могла б накрити з головою трьох таких монархів. Він підійшов і кожному простяг руку. Навіть потис лапу Кудлошу. Видно, він був у доброму гуморі, не зважаючи на суперечливі гримаси.

— А ви, я бачу, крутого замісу! Справжнісінькі грабіжники з битого шляху! Молодчаги! Ха-ха-ха! — він зайшовся диким реготом, що перейшов у гикавку.

Прогикавшись, король нарешті повів далі:

— Для мене велика честь запросити вас, бувалих у бувальцях людей лісу, на королівську вечерю! — він знову хотів розреготатися, але тепер настала черга тієї половини обличчя, яка відповідала за плач. Тож він розплакався.

З такого дива наші мандрівці тільки очі повитріщали, не ладні здобутися бодай на слово.

— Кх-кх, ваша Величносте, а чому в Заклятому місті висять чорні прапори? — прокашлявся несміливо отаман, коли вони повсідалися за важезний королівський стіл, оздоблений химерним різьбленням.

Перший міністр приніс велику супницю з найтоншої японської порцеляни, наповнену пахучим бульйоном із найгладкіших голубів.

— А вам хіба невідомо? — заусміхалася права половина короля. — Принцеса Геремія померла, — мовив володар, і ліва його половина одразу залилася сльозами.

— Як померла?! — підскочили гості, як вжалені. — Що це ви, на Бога, за нісенітниці верзете?! Ви ж казали, що ми зможемо її побачити!

— Так! — посміхнулося півкороля, мов хитра лисиця. — Вона лежить у склепі нашого собору, і ви не тільки її побачите, а й виконаєте мою умову.

— Чи я не в божевільні? — схопився за бартку отаман.

— Боже милосердний, це була пастка! Я так і знав! — заквилив Прунслик.

— І що за умова? — глухо проказав Мандрівний вояк.

— Е-е, мої любі, давайте за вечерею не будемо говорити про клопоти, — заплакало півкороля. — Голодне черево нічого не чує. Я хочу, аби ви трохи відпочили з далекої дороги. До того ж супчик цілком охолоне. А він неймовірно смачнючий! Пригощайтеся, будь ласка! Беріть, що вам до вподоби! У нашому царстві голодний лише той, хто лінується їсти! — тут права частина обличчя правителя розпливлася в широкій посмішці.

Оскільки наші мандрівці вже забули, коли востаннє їли, то одностайно вирішили, що король має рацію. Будь-яку ситуацію краще обмірковувати на повний шлунок. Навіть найнеприємнішу.