Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 36

— Берімо його, синочки, на крила, — промовив тремтячим голосом Шаркань-старший.

І невдовзі дракони потяглися траурним ключем до свого захмарного палацу, несучи поміж собою мертвого брата. Тепер вони пробачили йому все. Бо смерть стирає прикрості, яких ми завдаємо один одному в житті. Залишається тільки пам’ять, і вона невмолимо сувора і болюча для нас. Адже нічого вже, на жаль, змінити не може.

Частина друга

Розділ 11. ЗАКЛЯТЕ МІСТО

Найбільше здивувало мандрівців, коли вони опинилися під мурами Заклятого міста, що міська брама відчинена навстіж. Ба більше, її ніхто не пильнував. Замість вояків, що мали сидіти біля кованих воріт і перевіряти кожного, хто заходить до міста, порожніли тільки стражницькі будки. Проте тут не було не лише варти, а й тих, хто мав бажання сюди потрапити.

Наші мандрівники стояли перед відчиненими ворітьми самі. Згори над ними нависав величезний чорний стяг.

— Гей-го! Що б це означало? — задумався Пинтя. — Либонь, тут вирує якась моровиця. І це попередження для подорожніх.

— Мені вже ніяка чума не страшна, — криво осміхнувся Молибог.

Товариство все ще було приголомшене загибеллю Шарканя, настрій у всіх був невеселим. Особливо пригніченим виглядав лицар Чорної пір’їни. Адже смерть, якої він прагнув, забрала якраз того, кому так потрібне було життя. Хто тепер годуватиме гостинну Марійку й зеленого синочка-огірочка? «Чому все так несправедливо?» — не знаходив відповіді Молибог, похнюпивши голову в чорному шоломі.

Однак подорожани таки вирішили відвідати місто, заради якого перетерпіли стільки незгод і навіть утратили бойового товариша. Тож ватага поволі йшла брукованою вулицею, обережно озираючись довкола. Схоже, тут панувала цілковита пустка. Будинки стояли порожні, вікна були відчинені, але звідти не долинало ані найменшого звуку. Де-не-де звисали чорні прапори.

— Юдоль скорботи! — зітхнув навіть мертвяк. — Таке враження, ніби всі вимерли.

— Чаклунство! — загавкав Кудлош. — Гр-р-р!

— А бодай тобі! — дивувався Пинтя. — І заради цієї пустелі я перся аж на край світу?!

— Не на край світу, добродію, а з краю світу! — поправив його Прунслик.

— Та яка різниця, розумнику! — обурювався отаман. — Де ж та принцеса, що коли сміється, то з уст її вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад? Чи ти мене, Церцерушко, здурила, як дітвака?

Парубійко витяг із-за череса свою картату хусточку, розгорнув її і подивився на маленьке пір’ячко, а точніше — на пушок, що лишився в нього від повітрулі. Він наблизив його до обличчя, солодко вдихнув забутий запах диво-красуні, але від лоскоту розбійникові закрутило в носі і він несподівано голосно чхнув. Пух піднявся в повітря і закружляв над його крисанею.

— От халепа! — вилаявся легінь і спробував зловити пір’ячко рукою. Але воно наче зумисне піднялося ще вище і подалося вперед.

— Ану, браття, поможіть! — Пинтя засоромився перед друзями, що втрапив у таку дурнувату ситуацію. Бо йому не хотілося втрачати єдиний спогад про повітрулю. Проте хоч як подорожні стрибали за пухом, той уперто вислизав їм із рук. Особливо кумедно підскакував Прунслик, який нагадував молодого цапка. Усі вже добряче змокріли, але пір’їнка усе ще летіла попереду.