Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 33

— От віддамо тебе Ґанджі-бабі, хай тебе зачаклує в якогось крота, — жартував отаман.

— Це н-не я! — аж кров ударила в голову мисливцю. — Бодай би мені заціпило, коли брешу!

— Як то не ти, чортів сину? А хто показав Шарканеві господаря Мідної хащі? — кепкував далі Пинтя.

— І все-таки, чому бик обернувся на сестру найбільшої чаклунки сього краю? — задумано мовив Молибог, вибравшись із вирви і витираючи руки від глини об руду траву.

— Друзяки по нещастю, поміркуємо про це в безпечнішому місці, — промовив дракон і розпластався на землі, аби приятелі могли зручніше на ньому вмоститися.

Кількома могутніми помахами крил змій здійнявся в повітря і невдовзі закружляв над Мідною хащею. На його смарагдовому м’язистому хребті розташувалися усі четверо мандрівців.

— Дивіться! — прогавкав Кудлош. — З одного боку ліс починає зеленіти!

І справді, червоняста хаща поволі змінювала колір із півночі на південь. І ліс із мідного ставав звичайним.

— Ми перемогли чиєсь закляття, — мовив Молибог. Він тримав у руках свого списа, готовий до борні навіть у небі.

Тим часом Шаркань оповідав про Скляну гору, до якої летіли мандрівці. Світло дедалі сильніше било їм у очі, поки цілком їх не засліпило. Добре, що сонце вже було призахідне, інакше вони могли б втратити зір.

Скляна гора була майже ідеально геометрична. Правильної форми конус, вершина якого проткнула хмари, і тому її не було звідси видно.

— Цікаво, кому знадобилося таке диво природи? Вона ж абсолютна нездала. На неї ж навіть не вилізеш! — примружуючи повіки, Пинтя озирав сліпучу поверхню, що грала мільйонами відблисків.

— Саме в цьому її найбільша цінність, — усміхнувся Шаркань. — Тому що ніхто не може сягнути вершини.

— І що там, за хмарами? — прогавкав вовкодав.

— Там… — дракон на мить замовк. — Там живуть мої батьки з братами.

— Гей-го! — присвиснув Пинтя. — То це драконяче кубло.

— Так, там наш палац, в якому я виріс.

— Цікаво було б на нього глипнути бодай одним оком, — підняв забрало на шоломі вояк, але хмари були густі і непроникні.

— Краще помоліться, друзі, аби мої рідні вас не помітили. Бо я не впевнений, що зможу вас від них порятувати.

Шаркань оминав вершину, летячи попід білястими небесними баранцями, і розповідав товариству про життя драконів. Виявляється, цей край спорожнів саме через них. Щодня четверо зміїв літали на полювання і кого-небудь ловили. За кілька років ті, кого не зжерли дракони, повтікали світ за очі. Тож ці місця майже цілком обезлюдніли. Саме тому мандрівникам так мало зустрічалося посполитих. Тут кожен боявся смерті, що раптово падала з небес.

Дракони поїдали не тільки місцевих мешканців, а й їхню худобу. Тож чого дивуватися, що на такій просторій і соковитій паші, як у долині між Мертвим лісом і Мідною хащею, не трапилося подорожнім жодного коня, корови чи вівці. Все було винищено зажерливими драконами.

— Дивно таке чути від тебе, Шаркане, — Пинтя зробив глибоку затяжку з люльки. — Чого ж ти занедбав прадідівський звичай і перестав бути м’ясоїдом?

— Тому що збагнув, що рано чи пізно ми з’їмо усіх, і тоді… — Шаркань затнувся.