Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 110

— Як ти чуєшся, крилатий брате?! — гукнув Пинтя драконові.

Але двоголовий змій, що наче стара шарманка, тяжко хрипів обома пащеками, тільки судомно глитнув слину. Видно, довгий переліт давався йому великими зусиллями і в нього вже не було моці й на кілька слів.

Ситуація здавалася цілком безнадійна: приперті до скель, вони мусили йти на зниження, підставляючи себе під пекельний вогонь. Можна було спробувати сховатися в озері, але хмара могла висіти над ними як завгодно довго. Зрештою, своїм вогнем вона могла навіть висушити ставок. А на маневри вже не було ні простору, ні снаги.

Це все, мабуть, розчовпала і золота хмара, яка невідступно летіла за ними на відстані досяжності Вогняного батога, не наддаючи прудкості. Певно, надумала поквитатися з ними, коли, знесилені, вони самі впадуть їй до ніг. І ця трагічна мить невблаганно наближалася…

Отаман мало не гриз батога, шпарко роззираючись довкола у пошуках бодай найпримарнішого порятунку. Під ними вже віддзеркалювалося непорушне плесо, обабіч якого зеленіли чагарі та верби, — тут вони з Прунсликом смажили на багатті рибу. Ох, яка вона була смачнюща — просто в роті танула. Власну губу можна було проковтнути! Пинтя згадав, що вже давненько і крихти в роті не мав, тож кишки, либонь, вже приросли до поперека.

Ет, це ж було зовсім недавно! Минув тиждень, а опришкові здавалося, що промайнуло ціле життя — гостре, дивовижне, сповнене пригод і небезпек. А головне… Але про це іншим разом. У легшу хвилю.

Пинтя окинув оком скелі. Он та розколина, звідки він випав, женучись за Зеленим зайцем. Тепер вони з вуханем друзяки, але як це йому зараз допоможе? Ні, в цю діру вони з драконом не залетять: розмах крил не дозволить.

А якщо… Отаман глипнув на шпилясте верхів’я. А якщо перевалити за нього?

— Ми можемо перелетіти через скелі? — запитав він дракона.

— Потопельник і за соломинку хапається, — засапавшись, відказав той. — Але тут пролягає межа Закрайсвіття.

— Що це, бий його небесна сила, означає?

— Ніхто не знає, що там з того боку.

— Я там був і, присягаю своєю нерозумною головою, що там не так уже й кепсько. Ясна річ, таких поторочів, як ти, мій зелений друже, там не стрінеш, але жити можна. Принаймні там я ні від кого ще так не драпав, щоб аж постоли димілися.

— Ви, пане розбійнику, то зовсім інша справа. Ви — людина тамтешнього світу.

— Неправда, і Зелений заєць там бував! Через нього я на ваші голови й звалився, щоб йому добряче тикнулося.

— Він — порученець Ґанджі-баби. Либонь, за якимось зіллям до вашого світу був посланий.

— То що ти радиш: скласти крила і заспівати «Вічную пам’ять»? — стиснув кулаки Пинтя. — Най буде, що буде!

Золота хмара помітивши, що втікачам нема вже куди летіти, осміліла й почала наближатися, готова розчавити їх об скелі. Та в останній момент, коли, здавалося, над ними вже засвітили свічки херувими, отаман наказав драконові брати різко вгору, і той встиг випірнути з-під вогню, що з льоту втелющився об прямовисну стіну. Тепер крилатий ящур мчав вертикально вгору вздовж скель, а розлючений Вогняний дощ мчав за ним знизу.