Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 112

Пинтя уважно обстежив усе довкола: роздивився лапату ялину, потрощену з лівого боку, глицю, яка щедро встелила ґрунт під деревом. Не знайшов нічого, окрім своєї зламаної люльки. Та якби був пильнішим, то під широким листком папороті побачив би перелякану до смерті пузату зелену ящірку. Вона була потворною, бо мала чомусь аж дві голови.

Та вже було як було. Отаман не любив загадок, тож, не зважаючи на біль у передпліччі, надумав видертися на найближчу вершину і все гарненько роздивитися. Якщо дракон утікає, то він його ще може помітити.

Підійматися на кручу було нелегко, та розбійник так занудьгував за рідними горами, що набирався снаги від знайомих запахів, звуків, молодих кольорів, якими упивався на повні груди. Він біг догори, наче причинний. Все тут було інакшим, ніж у Закрайсвітті, адже весна щойно розповилася.

«Чому так виходить, що людина, яка має гарну теплу домівку і м’яку постіль, лізе самому чорту в зуби, спить на камені, їсть корінці та важить щомиті своїм життям?» — міркував він, перескакуючи з каменя на камінь.

Спираючись на топірець, задиханий ватаг нарешті виліз на гірський хребет, з якого відкривалася велична панорама.

— О-го-го-го-го! — гукнув він на всі гори.

Пинтя уважно роздивлявся Чорну полонину, оточену по боках непрохідними лісами, які він знав, мов свої кишені. У захмареному небі не було видно ані зеленої цятки. Дракона ніде не було.

«Що за чортівня? Може, він справді відлетів додому?» — заясніла рятівна думка у парубочій голові, і він квапливо розвернувся обличчям до Закрайсвіття. Але що це? З того боку теж простягалися суцільні ліси.

— А де озеро? Де спалені луки? — пробелькотів безмежно спантеличений отаман. — Що за мара? Куди все подівалося?!

Легінь швидко хапонувся до череса, витяг картату хустку й обережно її розгорнув. Так і є: на вітрі колихався невеличкий білий пушок. Пинтя підніс його до обличчя і погладив неголену щоку об повітрулене пір’ячко. До нього долинув легенький, як вітерець, запах конвалій.

— Церцерушко! Кохання моє! Мій добрий, незрадливий друже! — мовив він стиха. А далі встав і гойкнув на повні груди:

— Церцерушко! Люба! Агов! Де ти?! Я кохаю тебе! Чуєш? Ко-ха-ю!!!

Парубійко до болю в очах вдивлявся у простертий під його ногами безмежний простір і дослухався до нього, приклавши руку до вуха. Але нічого, крім вічного шуму пралісів, не чув. Смереки привітно кивали йому вітами, та він не радів їм.

Стривай, у нього ж залишився Вогняний корбач. Пинтя запхав руку за пазуху і витяг батіг. Тю, тепер це був не чарівний нагай, а звичайний — зі шкіряним паском на кінці, заплетеним у косичку. Отаман ладен був губи кусати від прикрощів.

— То що ж це було? Видіння? Марево? Сон? Фокуси Зеленого зайця? — мало не рвав він на собі волосся з розпуки. — Чи то так справді хочуть світила? І моє кохання може принести лише згубу? А може, я справді шаленець, котрому давно місце у божевільні?