Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 107
Алан Бредлі
Зимний похмурий коридор простягався переді мною, здавалося, у нескінченність, і я, обережно переставляючи ноги, щоб не човгнути по підлозі, рушила ним.
Обабіч безкрая галерея розпромінених облич – декотрі з них належали школярам, декотрі викладачам – поринала в темряву, на кожному портреті було зображено ґреймінстерця, котрий віддав життя за вітчизну, і під кожним була табличка, покрита чорним лаком. «Щоб інші життя тривали», – сповіщав позолочений напис. У глибині коридору, відокремлені від інших, були світлини трьох хлопчаків, імена яких викарбували на маленьких мідних прямокутниках: «Зникли безвісти, приймаючи бій».
«Зникли безвісти, приймаючи бій»? Чому тут немає татової світлини, здивувалась я.
Тато був відсутній, як ті парубчаки, котрі полягли кістьми десь у Франції. При цій гадці я чомусь відчула себе винною.
По-моєму, саме тепер і саме в притемку цього залу Ґреймінстера я почала усвідомлювати межі татової відчуженості. Учора я всім своїм єством хотіла обійняти його з усіх сил, але оце щойно збагнула, що вчорашня щиросердечна розмова у в’язниці насправді була не діалогом, а тривожним монологом. До того ж він говорив не зі мною, а з Гаррієт. І, так само як із напівсконалим Бонепенні, я була всього лиш мимовільним духівником.
Цей Ґреймінстер, де почалися татові біди, ще більше здавався мені холодним, ворожим і непривітним місцем.
За світлинами затоплені в морок сходи вели на другий поверх, і я піднялася ними до ще одного коридору, схожого на той, що залишився внизу, і так само простертого від краю до краю будівлі. Дарма що двері обабіч були зачинені, у них було вбудовано крихітні скляні віконця, крізь які можна було зазирнути до кожної з кімнат. Це були два однаковісінькі класи.
У великій кутовій кімнаті в кінці коридору мою увагу привернув напис на дверях: «Хімічна лабораторія».
Я штовхнула двері, і вони відразу ж відчинилися. Прокляття було розбито!
Чого я чекала, не знаю, але точно не цього: замащені дерев’яні столи, нудні мензурки, тьмяні реторти, потріскані пробірки, посередньої якості бунзенівські пальники й різнобарвна настінна таблиця елементів, де була смішна друкарська помилка: переплутані місцями миш’як і селен. Я відразу звернула на це увагу і, вважаючи своїм обов’язком виправити огріх, намалювала подвійну стрілку шматочком блакитної крейди з полиці над класною дошкою. «Неправильно!» – написала під стрілкою й підкреслила двічі.
Ця так звана лабораторія не витримувала порівняння з моєю власною в Букшоу, і, подумавши так, я закопилила губу від гордощів. Понад усе на світі мені захотілось додому, просто пригорнутись до рідних стін, доторкнутися до моїх власних сяйливих реторт, начаклувати яку-небудь ідеальну отруту лише заради насолоди процесом.
Але ці радощі доведеться відкласти. Треба зробити свою справу.
Я вийшла назад у коридор, щоб повернутися до осердя споруди. Якщо мої підрахунки правильні, то я маю опинитися якраз під вежею і вхід до неї повинен бути десь поблизу.