Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 98

«Я поставлю тобі відмінно з плюсом за зухвальство, юний Бонепенні; та незадовільно за твоє знання Шекспіра. Усе ж…»

Але ми бачили, що містер Твайнінґ злагіднів. Один краєчок його вусів ледь помітно настовбурчився.

«О, будь ласка, сер!» – гуртом підхопили ми.

«У такім разі…» – сказав містер Твайнінґ.

Так воно й сталося. Містер Твайнінґ поговорив із доктором Кіссінґом, і ця поважна людина, потішена тим, що хлопчики цікавляться такою загадковою річчю, охоче дала згоду. Перегляд призначили на вечір наступної неділі, як закінчиться служба в каплиці, і мав він відбутися в особистих покоях директора. Запросили лише членів клубу філателістів, і місіс Кіссінґ збиралася завершити гостину какао й печивом.

У кімнаті було повно диму. Боб Стенлі, котрий прийшов разом із Боні, не криючись смалив дешеві цигарки, і нікого, здавалося, це не обходило. Хоча шестикласники мали привілеї, я вперше бачив, щоб один із старшокласників палив у присутності директора. Я прийшов останній, і містер Твайнінґ уже наповнив попільничку недопалками «Віллс Ґолд Флейкс», котрі він палив поза школою постійно.

Доктор Кіссінґ, як усі справжні великі директори, був і сам непоганим фокусником. Він теревенив про те-се: про погоду, про крикет, про фонд випускників, про жахливий стан черепиці на Енсон-Хаус; тримав нас на голках, ну ти розумієш.

Лише довівши нас до того, що ми вже аж трусилися з нетерплячки, він нарешті сказав:

«Любі мої, у мене ж зовсім вилетіло з пам’яті – ви прийшли поглянути на мій славнозвісний клаптик паперу».

На цю мить ми кипіли як чайники. Доктор Кіссінґ підійшов до стінного сейфа, і його пальці по-чудернацьки затанцювали, коли уводили комбінацію замка.

Декілька разів клацнувши, дверцята відчинилися. Він понишпорив усередині й дістав звідти портсигар із-під «Ґолд Флейкс»! Це викликало кілька смішків, можу запевнити. Я не міг позбутися думки, чи осмілився він показати цю ж саму стару коробку королю.

Кімната загуділа, а потім змовкла, коли він відкрив кришку. Усередині на подушці з вимочок лежав крихітний конвертик: занадто маленький, занадто непомітний, так би мовити, для такого надзвичайного скарбу.

Ефектним рухом доктор Кіссінґ видобув пінцет для марок із кишені піджака і, витягнувши марку з такою самою обережністю, як сапер дістає підривник із бомби, поклав її на папір.

Ми з’юрмилися навколо, турляючись і пхаючись, щоб роздивитися ліпше.

«Помалу, хлопчики, – сказав доктор Кіссінґ. – Де ваші манери, ви ж джентльмени!»

Там вона лежала, ця легендарна марка, вона виглядала так, як можна було передбачити, і водночас зовсім не так… так чарівливо. Ми надсилу-силу могли повірити, що перебуваємо в одній кімнаті з «Ольстерським Месником».

Боні стояв якраз позаду мене й нависав над моїм плечем. Я відчував його гарячий віддих на щоці, і мені здалося, що я вловив запахи пирога зі свининою й червоного вина. Він пив? – промайнуло в мене в голові.