Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 21
Марина Соколян
Хтось проходить повз — вона заледве завважує. Втім, глянувши вдруге, полишає своє потішне коло і відходить на кілька кроків.
— Перепрошую, — спиняє вона жартівника зі вступної комісії. — А чи скоро результати?
Той гмукає, кинувши оком на веселе юнацьке повіддя.
— Скоро, — відказує.
А тоді, глянувши уважніше, додає:
— А ви — артистка. Далеко підете.
Наскільки далеко, втім, не знає ані він, ані Ярка. Їй це ще належить з’ясувати.
* * *
Він з’явився не одразу, а лише на другий день, десь по обіді. Видно, слід було відлежатись, гоячи синці та садна, перш ніж далі різноманітити своє культурне життя. Однак Ярка знала напевне, що раніш чи пізніш, а Нестор до неї завітає.
Вона саме чаклувала над тим, що можна було би наректи кулінарним відкриттям дев’яностих — миттєвою локшиною. Як додати до неї ковбаси та майонезу, страва набувала чарівної принадності; за студентських часів навіть страхітні плакати зі старим беззубим китайцем, котрий теж любив нудлз — геніальна розробка гуманітарної кафедри абощо — не змогли відвернути перспективну молодь від східного дива. Як воно тоді смакувало — гаряченьке, після пар! Навіть вишукана чорна паста з каракатицею, що нею згодом частував її генеральний, не мала для Ярки того смаку — адже тамувала не голод, а радше гонор… Нині ж потреба була простою і чистою, наче склянка води, і Ярці шкода було відставляти тарілку — однак на те не було ради.
Нестор самовільно прочинив хвіртку, махом забіг до двору, озирнувся, уважно оглядівши порожню вулицю, а тоді пошепки звернувся до зачудованої мешканки:
— Підемте до хати. Пока не побачив.
— Хто? — дивується Ярка.
— Микола, — значуще повідомляє гість, кивнувши у бік вулиці, а тоді підтюпцем рушає до дверей. Ярка наздоганяє його лиш у світлиці.
У хаті Нестор нарешті припиняє шарпатись, зручно притулившись у крісельці, і Ярка має змогу уважніше його розгледіти. На око йому вже за п’ятдесят, волосся відступає з чола, наче армія на маневрі, в борідці — рясна сивина; а проте погляд Несторів меткий, як не сказати лукавий, сорочка світла й охайна, а в руках — пакет з рекламою дамських парфумів.
— Дозвольте, — каже він, солодко мружачись, — поздоровити чарівну гостю з приїздом до Вістового.
Із рекламного пакета постає порохнява пляшка портвейну, котру Нестор виставляє на стіл із врочистістю, вартою столітнього гран-крю. Ярка кахикає, насилу стримавши регіт. Але ж і кавалер!
Гідно прийняти гостя Ярці заважає брак ресурсів — з питного посуду є лишень класичний гранчак та щербата чашка із бджілкою. Гість, утім, про те не дбає.
— Галя сказала, ви до нас віддихати, — хлебнувши сумнівного питва, мовить він. — І як вам тут? Як е… водичка?
Ярка позирає помисливо: Нестор сидить, перехнябившись на бік, аби, либонь, синці свої не тривожити, а проте посмішка радісна, мовби оце щойно янгола вздрів.
— Водичка тішить, а надто — її кількість, — відказує Ярка. — Гарне місце.
— Гарне, — значуще киває гість. — Гарне й примітне.
Позирає скоса — мовляв, знаю, а не скажу. Чи радше, скажу неодмінно, але перш попросіть. Ярка мимохіть нашорошується — ану як…