Читать «Серце гарпії» онлайн

Марина Соколян

Серце гарпії

Частина I

Вістове

Якихось три кілометри — хто би знав! — а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі — чи то персики вже? — садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини — либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно — старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно — чорт! — на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом — хлюп, холодною водою по лобі, потічки — щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд — двоє, жінка і чоловік, пахне — о! — яблуневим варенням, а ще трохи — рибою.

— Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос — чи не обідав, звідки та злість?

— Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямовує пухке та рум’яне, а нині — ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка — чому Ганичка? Тут сказали би радше «Аня», хіба ні?

— Дякую, матінко… — стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

— Ну так ти цеє… зайди до хати, — промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

У хаті і справді недавно яблука варили — густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще — фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі здебільш, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

— Сідай сюда-о, — скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика. — Я щас кампоту тобі з холодільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише «бу-бу-бу» чоловікове чути, невдоволене й похмуре. «Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…» — бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки — люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає — і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне — руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно — зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею — туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.