Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 22
Марина Соколян
— Примітне? — знизує плечима. — Мені би якраз того не хотілося. Я сюди по спокій та тишу — сподіваюсь, не дурно — їхала.
— А, да-да, спокій, — натужно щириться гість. — Спочинок після городської, як то кажуть, суєти… А ви ким там робите?
Ярка блимає. Оце іще, знагла, допити!
— Чарівницею, — відказує.
Нестор вклякає разом зі своїм натужним усміхом.
— Е? Доброю чи злою?
Ярка сміється.
— А такою, знаєте, що вечірні казки розказує. По радіо.
— Ага-аа, — зітхає полегшено Нестор. — Хороша професія. Так би мовити, дидактична.
Ярка мружиться: і що воно за мана — то пісні про капусту, то тепер дидактика?
— А! — здогадується. — А ви, певно, вчителюєте!
Нестор, на диво, сумнішає, відставляючи навіть гранчака з портвейном.
— Ну я… раньше — да. Робив учителем тут, у початковій школі. Пока її не закрили; тепер діти, які є, у Станіслав їздять. Ну, воно, може, й луччє так. Бо, пригадую, як пацани мої між хрестів футбола ганяли… Не діло це, як то кажуть.
— Між хрестів? — чудується Ярка.
Нестор зітхає, тоді уклавши лікті на столика, присувається ближче.
— Говорю ж вам, примітне місце. Школу на місці церкви построїли, іще комуністи. А хрести там старі, є даже вісімнадцятого століття. А башня наша — башню ви бачили? — вона і від того старша! Чотирнадцятий вік!
Ой-йой, жахається Ярка, яким нехорошим вогнем зайнялися гостеві очі! Як у дилера з кишенями, повними веселого порошку!
— А єслі казок вам, то і казок маємо, — провадить далі Нестор. — От про дівчину-чайку, напримір…
— Знаю-знаю, — відказує господиня. — Там іще всі померли вкінці. «І тільки чайка з гірким плачем полетіла над морем…» От скажіть мені, Несторе, а чого усі казки тутешні такі життєствердні?
Дядько шморгає, відпиває портвейну.
— Та так воно і є, так і є… Но шо ж поробиш, як життя таке, га?
Тоді, засмутившись, визирає у вікно.
— Я б розказав вам, Ларочко, ну бо єсть, шо розказати; натерпілися люди тутошні всякого — і голод, і хороби, і висилки… А славні ж роди були: Куниця, Щука, Білошапка… Хто тепер лишився? Які-то недобитки, та й то…
Супиться Нестор, зазирає в порожній гранчак. По тім зітхає, наважившись мовби, підкидає погляд і знову знічев’я починає шептати.
— Воно й тепер, знаєте… — підсувається, ледь з крісла не падає. — І тепер тут всяке странне робиться.
— А! І що саме? — дивується Ярка.
Нестор роззирається, а тоді зненацька встає.
— Та всяке. Не буду казать, бо сам не знаю. А то скажуть, наклеп звожу — нє-нє, не буду. А ви просто подивляйтесь по сторонам — ну бо… Ну бо всяке, як то кажуть!
Із тим Нестор галантно вклоняється і рушає до дверей, звідти мружиться змовницьки, а тоді швидко виходить. Бонд, Джеймс Бонд… Ярка ледве стримується, аби не зареготати вголос, поки дядько ще у дворі. «Странне робиться» — ну ти бач. Воно, звичайно, краще собі винайти облудну змову, а ще й таку, щоби корінням — у сиву бувальщину, аніж визнати, що нічого вартого подиву — поза п’яною бійкою, себто — у тебе в житті немає! Вигадників таких найлегше…
Аж тут Ярка підкидається, збагнувши, що знову подумки цитує генерального. Мовби підглядає за нею — навіть тут, на прузі світу, де гадала вже себе у безпеці… А чи не надто легко вдалося їй втекти з його володінь?