Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 19

Підходить отож, дозвільно сідає на лавку.

— Не метушись, — радить. — Комісії до душі упевнені в собі. Такі, знаєш, пикаті.

— Що? — дивується дівчина, мимохіть гальмуючи біганину. Її дивацькі очі спиняються на Михайлові, і погляд одразу теплішає. Звісно ж, він — хлопець показний, засмаглий по літі, з білявим баламутним чубом.

— Ти ж на педагога подаєшся, так же ж? — пояснює він. — А це означає, ха, моральний авторитет… Аби було, чим душити вихованців.

Абітурієнтка сміється. Гарна усмішка у неї, відзначає дорадник.

— Он значить, у чім фішка, — мовить вона. — Ну, коли знання предмету — справа десята, то, може, я і пройду. А ти — здав уже на пикатість?

Михайло пирхає поблажливо.

— Торік іще. А ти дивись, не страть. Нам потрібні гарні першокурсниці.

Дівчина улещено блимає.

— Михайло, — представляється залицяльник.

— Ярослава, — смикає плечима. — Тобто, Ярка.

Вона сідає поруч, нашорошена, але готова до гри. Липень видався прохолодним, і то на щастя — якби спека, чекання на іспити обернулось би пекельними муками. А так — лише бентежна, бадьора свіжість чистилища; тепер же, маючи товариство до балачки, можна і геть забути про муки — а ще й таке симпатичне товариство! От тільки звати його так само, як і того, малого… На щастя? На лихо? Чи так, на згадку?

— А чого саме сюди подаєшся? — цікавиться хлопець. — Справді хочеш бути вчителькою?

Ярка зиркає уважно — глузує, аякже. Такий як він, точно не на «вчительку» готується.

— Якщо не пощастить… — відказує вона.

Михайло регоче.

— Оце правильно. Ні, а чого, країні потрібні вчителі і космонавти. Тільки не в моїй особі. Зараз, маючи столичну освіту, можна де-будь влаштуватись. Надто ж, знаючи мови. Ти як, англійську добре здала?

— Damned well! — гордовито звітує абітурієнтка.

Михайло кумедно викочує очі.

— Січеш тему! — тішиться він.

Нараз весела бесіда уривається: з бічних дверей навчального корпусу вихоплюється «висповіданий» уже абітурієнт.

— Немирович! — виголошує врочисто, немов конферансьє.

Ярка підхоплюється бігти. Вона вже майже не чує, які напучення гукає Михайло — а схоже, щось про зухвалість і щастя. Оце й перевіримо, думає вона.

У коридорах інституту темно і прохолодно; кроки Ярчині відлунюють вздовж і впоперек. Мов у якім зачарованім замку, всміхається до себе абітурієнтка — а так, дитячі вигаданки зринають, бува, як не чекаєш; однак острах із тим розточується, ну бо справді, чого лихого чекати в такому звичному, здавна знаному місці?

Ось і двері «сповідальні» — високі, у два Ярчиних зрости; вона упевнено стукає, і, відізвавшись на гмук, смикає на себе. Входить до аудиторії.

Комісія суворо позирає на претендентку з-поза довгого, мов прилавок, стола. Їх четверо: троє жінок і старший дядечко. Жінки істотно різняться між собою: струнка, зірката молодичка, зичлива на вид старенька, а також — бундючна дама, мальована яскраво і невлад. Дядько сидить трішки осібно, позирає знуджено; коло нього найменше паперів, найбільше — коло пишної дами.

Ярка підходить ближче, минаючи картаті світлотіні вікон. Дядечко кахикає в кулак.