Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 17

— Та це… бризнуло… — зайво пояснює вона.

Ярка щільно замружується, відганяючи сновидчі спогади. Їй потрібно, їй конче необхідно відволіктися, поговорити хоч би з ким. Головне — не лишатися зараз на самоті.

— Проведеш мене? До магазину? Бо не хочу никати селом, лякаючи малих дітей та полошачи кіз.

— Кіз?! — пирхає Галя.

— А он у Федори, — киває Ярка. — Іще доїтися перестане — негарно вийде, ні?

Молода жінка ніяково сміється.

— Ну ходім. Тут всього — крок дороги.

Удвох вони виходять на вулицю, і Галя веде гостю вздовж Пролетарської, котра за кілька подвір’їв припинається до тутешнього «бродвею» — вулиці Вірної. Тут уже можна бачити безпомильні ознаки цивілізації: цілий подекуди асфальт та бетонні паркани, мальовані на рожеве. Невдовзі двоє жінок минають будову офіційного вигляду — вона більша за довколишні хати, і містить навіть певні ознаки архітектурного стилю; от, правда, вікна її надійно забиті дошками. На невеличкому майданчику навпроти — фарбований срібним пам’ятник, занадто метафоричний, утім, аби зрозуміти, що саме він уособлює. Сонце, бодай і вранішнє, припікає уже не на жарт, і Ярка шкодує, що не накинула щось на плечі; довкіл не видно ні душі, лише пливе над селом радійне бубоніння та шугають чайки.

За кілька хат Вірна зустрічається з вулицею Крайньою, аби утворити розлоге перехрестя. Тут, очевидячки, і є справдешній центр: бовваніє автобусна буда-почекальня, на стінах хатин видніються вивіски «Продукти», «Кафе» та «Телефон». Неподалік кафе — кілька торгових яток, нині вживаних, як літня тераса: попри ранковий час тут уже скніє кілька похмурих пик. Ярка рішуче прямує до крамниці, лише краєм ока помічаючи, як Галя сахається від ранкових п’яниць.

У крамниці темно й задушно, однак на полицях — справжня скарбівня, тут є все — від розсипного цукру до шурупів. Вибір, правда, не надмірний, кава — лише та, що в ностальгійній бляшанці з індійськими візерунками; Ярка, утім, перебирати харчами не наміряється, мимоволі прийнявши тутешні правила гри.

Навантажена клунками, Ярка виходить на перехрестя, мріючи хіба про кухлик розчинного індійського щастя. Галя, проте, і далі настрахано стежить за генделиком — і то нині не дурно, бо звідти вже долинає відгомін якоїсь неприязної полеміки.

— Іще хоть раз до неї подойдеш — уб’ю нахрін! — вибухає акурат за дверима кафе, а у відповідь на протестне бурмотіння двері прочиняються навідмах і надвір вилітає чиєсь інертне тіло.

Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову — телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.