Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 13

— Мм… Пахне смачно, — хвалить вона. — Обожнюю рибу! Мама казала, я від неї гарна виросту, то я й наминала.

— І як? — мимохіть усміхається Галя.

— Та де… — сміється Ярка. — Потім з’ясувалося — не гарна, а всього лиш розумна… Ото вже я плакала!

Галя пирхає.

— Ти ж теж повечеряєш? — пропонує ГОСТЯ.

Молода жінка знагла сумнішає, посмішка її гасне, опускаються плечі.

— Не можу… треба йти… справді треба.

Тоді, озирнувшись непевно, тікає до хвіртки.

Ярка здивовано визирає за нею. Галя спиняється майже при виході. Зиркає розпачливо.

— Я іще зайду?.. Посуд, рушники занесу?..

Ярка киває, і Никанорова невістка, осміхнувшись утішено, квапиться геть.

І що б це мусило значити? — дивується Ярка, повертаючись до гарячого наїдка. Тоді, повагавшись, виносить ослінчик і тарілку надвір. Повітря тут відчутно свіжіше, між яблунь віє нічний уже вітерець, зачинають своє музикування цикади.

По всьому видно, Галя ця пильнує власну якусь висоту. Так само уважно озирає околиці, чекаючи на ворога… Невже і я оце, гадає Ярка, виглядаю аж так жалюгідно?

* * *

Тобі завжди потрібне було дзеркало, аби збагнути на яку власне поторочу ти обертаєшся. Що ж, і це — незле, ти хоч би завдавала собі клопіт глянути; дехто й на те не спромігся, день за днем укорінюючи зміни.

Ти намагалась, авжеж, але тобі так і не вдалося звільнитися від тої владної потреби — зводити довкола стіни як не мрій, то брехні, боронячи себе від підступного світу. Ти не одна така, певна річ. Неймовірно, скільки сил ми витрачаємо на одну лиш оборону! Боїмося невідомого? Нарікаємо невідоме злом. Боїмося невдачі? Визнаємо негідним сам предмет поривань. Боїмося обману? О, завбачливо дуримо самі. І так донесхочу, до примарного, штучного спокою… Чому ми такі лякливі? Чому, збіса, такі безпорадні?

Прикро, що, вклавши стільки зусиль у створення мушлі, ми не лишаємо нічого для зрощення перлини — того духовного осердя, яке і дало би нам певність у собі. Мрії — в них немає нічого лихого, а тільки те, що відбирають снагу, лишаючи спраглим справжнього та уже і нездатним заповнити порожнечу.

А хоча хтозна… Коли вчасно розібрати, що діється, додивитися викажчики недуги — може й можна іще внести правки? Те дзеркало — перше справжнє твоє відображення… пригадуєш, що ти тоді в ньому побачила?

* * *

Ярчин дідусь Юрій був військовим, на службі його нишком величали Юлієм — за крутий норов та владну манеру; Ярка його майже не пам’ятала — помер він рано, від інсульту, ймовірно, спричиненого власною ж запальною вдачею. А от Ярчина мама, Неля, добре свого тата знала і неабияк за ним побивалася — аякже ж, попри громи на службі, вдома Юлій являв своє можновладне призволення, пестячи єдину свою донечку та зрощуючи з неї делікатну та манірну панну. В межах, звичайно, можливого на ті часи. Неля малювала, грала на фортепіано, зналася на класичній хореографії, а вже як виглядала у сукні та капелюшку… здалеку було видно — оце юна цезарівна.

Ярчин тато, Дмитро, кликав її феєю, а вона така і була — мовби заворожена, витончена та безпорадна. Дмитро робив усе, що книжка пише, задля завоювання заворожених панн — він вклонявся її вроді і боронив від негараздів, тою ж таки вродою скликаних; у ньому, відтак, Неля знайшла собі ідеальну пару. Уже і пізніше, скільки років по шлюбі, а манера батькова не змінилася; Ярка бачила, як він ніс дружину на руках від самої зупинки (зламаний підбор — не абищиця!), а мама хихотіла йому в плече, раз по раз гордовито позираючи на закляклих сусідів.