Читать «Серце гарпії» онлайн - страница 11
Марина Соколян
Того вечора мати зазирнула до Ярки. Дочка стояла коло темного вікна і говорила — сама до себе, очевидячки.
— Ти візьмеш мене із собою в похід? — питалася Принцеса Фей.
— Звичайно, Яшка, — відказував Білий Лицар.
* * *
Никанор, поважний господар дачі, таки вшанував курортницю своєю появою. На дві години пізніше, правда, від зазначеного часу, та ще й у такий спосіб, що про високий візит знала вся вулиця, коли й не все Вістове. Його біла таратайка хвацько виринула з вулиці Пролетарської, гецаючи на вибоях та горлаючи щось розпачливе про дощ, який крапав на дуло нагана; від панської «дев’ятки» сахалися пси та розбігалися кури.
Лишивши машину ледь не поперек дороги, Никанор владно штовхає хвіртку і заходить до двору.
— О, — кидає Ярка, піднімаючи поклажу на плече. — Нарешті ви об’явилися. Бо думала негарно йти, не попрощавшись.
Никанор завмирає з розтуленим писком. Він високий, крижастий, має пильне око, сорочка, втім, стовбурчиться на круглястім череві, а дихання — відчутно уривчасте.
— Так ти ж вродє віддихать приїхала… — супиться господар.
Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:
— Тут?!
Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».
— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!
— Місяць?.. — метикує Никанор.
Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.
— Ось вам за два дні постою.
Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.
— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!
Ярка позирає скоса.
— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!
Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.
— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.
Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.
— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.
Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…
Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.
Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.