Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 94

— …а Святий Камінь? — затамувавши подих спитала Дівчина. Бо ж цей Камінь, коли вона тільки почула про нього від своїх опікунок, напрочуд сильно вразив її уяву. Часом вона засинала, і їй видавалось, що бачить цей Камінь: могутня, поросла мохом брила у формі великого шатра…

— Святий Камінь справді зник з людських очей. Але він і далі є, в глибині гори. Гора немовби прикрила Його собою. Часом нам, Чарівницям, видається, що Мати-Природа разом із Прадавніми Силами викликала землетрус, щоб назавжди сховати Святий Камінь від Загарбників. Так, що вже ніколи жоден Урґх до Нього не добереться. Якби навіть йому вдалося подолати забобонний страх і добратись сюди, йому довелось би розвалити всю цю могутню гору, щоб дістатись до Каменя. Але й тоді Мати-Природа була би проти нього, тож лише Боги знають, що Вона би вчинила.

— Тобто ти хочеш сказати, що вже ніхто ніколи не дістанеться до Святого Каменя?! Що він на віки вічні залишиться у серці цієї скелі?

— Я сказала, що до Нього ніколи не добереться жоден Урґх, — відповіла з притиском Чарівниця.

Якийсь час вони йшли мовчки пологими луками, що опускались усе нижче й нижче, все далі від Високих Гір. Там паслись олені й сарни, приглядаючись до мандрівниць випуклими очима.

— Ти не питаєш, куди ми прямуємо? — спитала врешті Чарівниця.

— Думаю… думаю, що знаю, куди, — відповіла Дівчина.

В очах Чарівниці блиснула цікавість і німе запитання.

— Я вже знаю багато сіл і містечок. Знаю Великі Ліси і Високі Гори… — почала непевно Дівчина. — Мені видається, що ви навіщось хочете, щоб я знала все Велике Королівство, отож… Отож, мабуть, зараз ми йдемо туди, де я ще не була. До Арджани, колишньої столиці. Але не знаю навіщо, і мені здається, що це помилка.

— Помилка?

— Так. Ми наражаємось на ще більшу небезпеку ніж та, яка нам досі загрожувала, — пояснила Дівчина. — Адже нас увесь час переслідують Загарбники. Не знаю, чи тільки тому, що ви — Чарівниці, чи ще з якихось причин. Знаю тільки, що коли ми наближаємось до людських осель, небезпека зростає. У кожному селі чи містечку, в якому я була досі, ми завжди чудом рятувалися і нас не схопили. Нарешті останнього разу нас таки справді схопили, і тільки Зорі допомогли нам утекти. Навіть твоя Третя Сестра була безпорадна. Скільки ж разів можна просити Зірок допомагати? Не думаю, щоб їх можна було нудити людськими проханнями частіше, ніж раз у житті. А в столиці ми будемо наражатись на небезпеку більше, ніж десь-інде. І нарешті одного дня нам не вдасться втекти.