Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 93

— …коли так, то навіть якщо стіни й дах зникли, Святе Місце залишилось? — хитро зауважила Дівчина. — Будівлі можуть зникати, але не Святі Місця — якщо вони справді святі!

— Святе Місце не зникло, воно заховане, — відповіла Чарівниця. — Адже цей Храм зруйнували не час, вітер, дощі чи сніги, а землетрус.

— Землетрус? — здивовано вигукнула вихованка.

— Так. Сімсот сімдесят п’ять років тому Урґх І завоював цю країну і лише тоді довідався про Великий Храм високо в горах, всередині якого сховане Святе Місце, що було серцем Великого Королівства та знаряддям його влади…

— Знаряддям його влади? — перепитала Дівчина, нічого не розуміючи.

— Так. Бачиш, Святим Місцем був Святий Камінь, на який ставали нові королівські сини, щоб Камінь міг вирішити, хто з них гідний бути наступним володарем…

— То це тут був Святий Камінь! — повторила Дівчина, вкрай схвильована. — Був і його немає?!

— Урґх І, нищачи Велике Королівство, прагнув знищити також його серце й дух, себто Великий Храм. Війська Загарбників у жадобі нищення й грабежу кинулись у Високі Гори. Так, вони прагнули грабувати, бо ж їм не могло спасти на думку, що Великий Храм може бути лише каменем, скалою, землею і глиною. А вони розраховували на багату здобич. Отож вояки Урґха наввипередки помчали у той бік, який вказали їм зрадники, що завжди знаходяться у будь-якій завойованій державі. Їм видавалося, що немає нічого простішого, ніж здобути Великий Храм, який ніхто не захищав. Однак виявилося, що це була єдина програна битва Урґха, хоча його ворогом було не військо, а сама Мати-Природа. Коні й вояки Урґха звикли не до гір, а до степових рівнин. Поки вони добрались до Храму, чимала частина війська мусила повернутись. Більшість коней кульгала, одні загарбники позривались у провалля, інших повбивали там, де вони стояли, велетенські брили, що невідомо чому зсунулися з місця. Військо Урґха, що з галасом увірвалося у Високі Гори, сном і духом про це не відаючи, розбудило Злі Гірські Луни. Їм не сподобалися загарбники, тож вони змовились проти них і взялися страшити їх своїми голосами. Коли врешті досі численне (хоча й ряди його поріділи) військо Урґха добралося до Храму, раптом почувся могутній глухий гул — і земля задрижала у вояків під ногами. Там, де досі була рівна дорога, розверзалися провалля, куди перелякані вершники провалювались разом зі своїми кіньми, і тоді земля змикалась, ховаючи їх у собі на віки вічні. І хоча все це тривало зовсім недовго, було так страшно, що військо Урґха І, переможене Матір’ю-Природою, втекло з місця, яке видалось проклятим, щоб уже ніколи більше туди не повертатись. Відтоді воно має таку лиху славу, що хоча вже минуло майже вісім століть, жоден з Урґхів сюди ногою не ступив. На жаль, землетрус знищив Храм. Могутні брили його стін завалилися, земля вигиналась хвилями — додолу, а потім догори. Коли нарешті вона заспокоїлась, на поверхні залишились лише рештки підмурівку. А там, де колись було Святе Місце, сьогодні висока скелиста гора, вершина якої, здається, сягає до хмар.