Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 92
Дорота Тераковська
— Мені не довелося ставати птахом, хоча дійшла до мене сумна звістка, що наша Друга Сестра, прагнучи рятувати цю істоту, позбавила себе цього безцінного дару, перетворившись на орла, — мовила Четверта Чарівниця. — Але тебе, дорога Сестро, бачу такою, якою завжди хотіла би бачити. А це, виходить, моя вихованка…
— Так, це я, Панянка, — каже та зверхньо, хоча сама не знає, чому.
— Ти вже не Панянка. Ти Дівчина, — поправляє її спокійно Чарівниця. А зверхності вона немовби й не помітила.
— А яке моє ім’я? — хутко питає Дівчина. — Адже кожна людська істота у Великому Королівстві носить якесь ім’я! Імена мають Загарбники, ба, імена мають пси й коти, якщо вже вони прибились до людей. Чи не пора і мені врешті дізнатись своє ім’я? Дитя… Панянка… Тепер Дівчина. Мені вже це набридло!
— Ти дізнаєшся своє ім’я за рік, — спокійно відповідає Четверта Чарівниця. — Коли заслужиш на нього.
— Ну, то йдіть собі туди, у ті похмурі руїни й обговорюйте мене! Обмовляйте! Бо ви завжди це робите! Бурмочете без кінця-краю свої таємниці, дивитесь на мене підозріливо, а у ваших очах видно то гнів, то підозри, то розчарування! — розкричалась Дівчина. Як тільки її назвали Дівчиною, вона раптом відчула себе дорослішою, впевненішою і розгніваною, просто лютою через оту кляту таємницю, якої жодна з Чарівниць не хотіла їй відкрити. Її ім’я? Її майбутня Доля, якщо вона не має бути їхньою Наступницею? Слова Пісні Єдиної? І врешті, чому саме вони цілий час займалися нею, як власною дочкою.
— У наших очах видно не підозри, а смуток, коли ти так поводишся, — шепнула Четверта Чарівниця.
— Не знаю, чия це провина, може, і моя? — зітхнула стурбовано Третя Чарівниця. — А може, і Першої, і Другої, і моя? Або вона вже така є, і жодна з нас не помилилася. Просто це Доля наклала свій відбиток на її характер?
Дівчина перелякалася. Гнів Чарівниць вона прийняла би з піднятим чолом. А їхній смуток її гнітив.
— Вибачте, — прошепотіла. — Порозмовляйте собі спокійно, а я походжу по цих дивних руїнах…
Дві високі постаті у бурих довгих плащах дивились їй услід з глибокою тривогою у сірих прозорих очах.
Розділ 17
Коли Третя Чарівниця прощалася зі своєю вихованкою, у її сірих очах, так само, як в очах двох її попередниць, промайнуло на мить щось схоже на образу, коли та, не оглядаючись, пішла собі зі своєю новою Опікункою вузькою стежкою серед каміння. Третя Чарівниця ще довго проводила поглядом струнку, майже хлопчачу фігурку колишньої Панянки. Панянка ж — сьогодні вже Дівчина — йшла швидким, бадьорим кроком поруч із Четвертою Чарівницею, стежачи скоса за виразом її обличчя. Однак нічого не могла на ньому прочитати. Трохи прикро їй було те, що хоча й намагалась справити якнайкраще, якнайвигідніше враження, вочевидь, це не вдалося. Обличчя нової Опікунки було спокійне, але похмуре.
— Ви згадували, що ці руїни — Храм? — обірвала вона врешті неприємну затяжну мовчанку.
— Колишній Великий Храм, до якого вирушали двічі на рік мешканці з усього Королівства: на свято Весни, що випадало приблизно у ці дні, що зараз, й у Переддень Зимового Сну, — пояснила Четверта Чарівниця. — На чолі процесії, що вирушала зі столиці королівства, Арджани, йшла ціла королівська родина. Храм був такий же величезний, як високі скелисті вершини гір, що оточували його. Збудували його також із велетенських скальних брил, скріплених глиною. Всередині він був дуже скромний: не висіли в ньому святі зображення, не стояли святі скульптури, підлога не була встелена килимами, не блищало тут золото, срібло й коштовні камені. Храм був лише скелею і глиною — тим, чим наділила його Мати-Природа. Але попри це, а може, саме тому, він був
