Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 95

— Попри це, ти маєш дізнатись, що таке Арджана. І я тебе запевняю, що тоді ти зміниш свою думку, — наполягла Чарівниця. Дівчина замовкла, знаючи, що зараз останнє слово залишається за ними, за її Опікунками.

«Але одного дня, — подумала, — одного дня я покажу їм, що за них розумніша…»

Як тільки вона це подумала, її щоки запаленіли рум’янцем, бо ж побачила, що на неї пильно дивляться бистрі сірі очі нової Опікунки. Очі, що все розуміють. І хоча не було в них і сліду насмішки, Дівчина засоромилась.

Час до часу відпочиваючи, дрімаючи ночами по кілька годин серед високих трав, а потім знову мандруючи далі, невтомні мандрівниці наближалися до колишньої Перлини Міст, королівської Арджани.

Однак якщо кілька століть тому подорожній, що мандрував до Арджани, уже здалеку бачив її білі вежі, вишукані високі палаци, кам’яниці й громадські будівлі, зелень величезних парків, то сьогодні Арджана скидалася здалеку на злидаря, прикритого жебрацьким плащем, що сховався серед дикої буйної зелені.

* * *

Айок, син Великого Урґха III, нудився. Насправді здійснилась його найбільша мрія — адже батько відіслав усіх грізних і ненависних йому вчителів — але натомість у хлопця з’явилось багато вільного часу, з яким він не дуже знав, що робити. Тендітний, невисокий, із світлими, майже дівчачими золотими кучерями, Айок нічим не нагадував свого войовничого батька. Ба, він узагалі не нагадував нікого зі свого роду чи хоча би когось із вояків. Якщо вони назагал були сильні, міцної статури, з різкими вилицями і міцними щелепами, чорноволосі, темноокі й смагляві, то Айок був цілковитою до них протилежністю. Навіть його Материнське Ім’я було химерне, як на звичаї Урґхів. У їхньому роду, доки син не отримав від умираючого батька ім’я Урґх із відповідною цифрою, що вказувала на спадкоємність панування, він носив ім’я, яке дала йому при народженні мати. Ці імена також мали свою родову традицію і звучали, як брязкіт зброї — грізний, горловий звук, так як і батькове ім’я. Материнське Ім’я його батька перед тим, як він прийшов до влади, було Кргак, ім’я діда — Аґрхт. Прадіда у юначі роки звали Верґхт. І лише його ім’я Айок звучало до смішного лагідно, майже по-дівчачому, і надто співучо як на тверду мову роду його батьків.

Це ім’я, особливо в устах його батька, завжди звучало чудернацько, ба, навіть зневажливо. Хоча ні… не завжди. Айок чудово пам’ятає, що ще за життя мами, коли йому самому було дев’ять-десять років, батько вимовляв це ім’я з ніжністю й гордістю. Все змінилося після того, як мама померла, а він, Айок, залишився сам без її почуттів, опіки й ніжності. Тоді його вихованням зайнялися четверо грізних і цинічних учителів, що вчили хлопця володіти мечем, битись на кулаках, їздити на коні й стріляти з лука. І майже щодня виявлялося, що немає й мови про те, щоб Айок опанував хоча би одне з цих жахливих для нього мистецтв. Він падав з коня, проїхавши кільканадцять метрів — хоча кінь ступав поволеньки. Однак коні Урґхів таки не були звичайними кіньми: вони били копитами, кусались, мчали, як вихор, і слухали тільки сильніших за себе. Кожен меч, навіть найлегший, був для Айока надто важкий. Худенькі ручки неспроможні були натягнути тятиву лука, а кулачні бої так його лякали, що Айок, тільки-но бачив плечистого вчителя, відразу ховався у найтемніший закуток кімнати.