Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 76

— О пане, цей хлопець Кісбе тут ні при чім, — поспішно прошепотіла Чарівниця, покірно згинаючи спину. Проте — о диво — батіг на неї не опустився. В очах Загарбників до задоволення від того, що вони схопили-таки Чарівницю, домішувався побожний переляк. Адже — вони самі в цьому пересвідчились — це була справжня Чарівниця. Вони боялись її магічного дару і хоча й оточили жінку, все одно Чарівниця видавалась їм страшною. Тим більше щойно вона засвідчила свою величезну силу.

— Пане, відпусти цього хлопчака, — просила далі Чарівниця. — Я його не знаю. Він перелякався і підбіг до мене. Дозволь йому повернутись до рідних.

Ватаг, здається, завагався на якусь мить. Коли помахом руки він наказав відірвати хлопця від Чарівниці й відпустити — невеличкий худий обшарпаний чоловічок із натовпу, запобігливо кланяючись, пролебедів:

— Ой, паночку, не вір цій відьмі. Цей хлопчисько нетутешній і прибув сюди разом із нею. Я це дуже добре пам’ятаю. Напевно, це її помічник. І не забудь, пане, що я був тобі вірний!

Юрма, що спостерігала за цим, безсловесно загойдалась і завирувала. Маленький чоловічок розпачливо обвів поглядом своїх сусідів і додав благально:

— …моя дружина й діти з голоду помирають…

Натовп тяжко зітхнув зітханням милосердя й зневаги. Чарівниця зиркнула на чоловічка і блиском сірих очей та легенькою усмішкою вузьких уст дала йому знати, що вона його прощає. Лише Панянка дивилась на донощика зі зневагою й ненавистю. Ватаг Загарбників лунко засміявся і, кинувши невеличкому чоловічкові дрібну монету, крикнув:

— У в’язницю! Обох у в’язницю! Але обходьтесь із ними в міру лагідно — вони ще можуть нам знадобитись!

Вершники завернули своїх високих коней, і оточивши Чарівницю з Панянкою, погнали їх до Містечка. Обидві бігли, з останніх сил хапаючи повітря й калічачи ноги, а їхні зв’язані руки притримував довгий мотуз, прив’язаний до сідла одного з коней. Вони падали, вставали і знову бігли. Так добігли до Ринку, де за мить обох заштовхнули у підземелля Ратуші, захряснувши за ними могутні залізні двері.

Панянка роззирнулась: вони опинились у тісній похмурій комірці, сирій і брудній, із стінами з каменів, скріплених глиною. Єдиним джерелом світла було крихітне віконечко з густими ґратами майже під самою стелею. Комірчина хоча й видавалася порожньою, була наповнена тихими звуками, шкряботінням, шурхотом та писком.

— Щурі, — буркнула Чарівниця. — Сподіваюсь, ти їх не боїшся.

— Ні, — байдуже відповіла Панянка, роздивляючись приміщення.

— Чого ти підбігла до мене, а не втікала? — спитала Чарівниця. — Ти вчинила так, бо… бо хотіла бути зі мною?

— Мабуть, це несвідомо, — мовила Панянка, оглядаючи в’язницю. З однієї з невеликих щілин вибрався чималий щур і поліз їй на ногу. Панянка схопила його і, дивлячись йому в очі, спитала мовою тварин:

— Чи звідси можна якось вийти не через двері?

— О, ти знаєш нашу мову, — шанобливо озвався щур. — Немає тут виходу. Через наші ходи ти не протиснешся, та й зрештою, вони не ведуть надвір. І як така велика людина могла би зменшитись до розмірів навіть найбільшого щура?