Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 74
Дорота Тераковська
— Не знаю, — неохоче відповіла Панянка. — Я би хотіла їх полюбити, але не знаю, чи я здатна охопити
Чарівниця зітхнула наче засмучено. За мить обидві заснули, стомлені важкою працею.
Останній день перебування у Містечку надійшов разом із похмурим світанком. Небо було буре, а сонце сховалося за густими хмарами. Накрапав дрібний дощик. Якби не сподівання, що вже сьогодні ввечері вони залишать це сумне місце, встати було би набагато важче. Проте Панянка радісно зірвалася на ноги, і навіть думка про кільканадцять годин тяжкої роботи, що чекали на неї, не псувала їй настрою.
Уже за мить вони поволі брели у мовчазній сумній юрмі робітників до Ріки. У ритмі вереску наглядачів розділилися на три великі гурти. Один з них почав підійматись на каменоломню, другий залишився внизу, а третій мав працювати на мості. До протилежного берега Ріки залишалося щонайбільше півметра. Засвистів батіг — просто так, без жодної причини, Загарбник, аби розім’яти руку, опустив його на спину чоловіка, що стояв найближче, — і розпочалася виснажлива праця.
Час тягнувся для всіх надто повільно — як усі дні останнього року. Кожна година аж до болю чітко ділилась на шістдесят хвилин, а кожна хвилина складалась із шістдесяти дуже добре відчутних секунд. Тільки Панянці сьогодні працювалося легко й швидко, а кожна хвилина наближала її до миті, коли вони разом із Чарівницею накинуть на плечі свої жебрацькі плащі — і по новому мості вирушать ген далеко, до свободи, яку дає самотність і безмежність Лісів.
Люди працювали, як завжди, у тиші. Не була це праця під спів чи балачки — як це Панянка часом бачила в Селі. Чорні постаті Загарбників затуляли всім роти. На обличчях не з’являлась навіть тінь усмішки. Ніколи не можна було передбачити, що могло би роздратувати жорстоких наглядачів, отож кожен із робітників намагався якнайменше потрапляти їм на очі. А сміх… о, так, сміх був чимось ну вже зовсім підозрілим.
Опівдні, як звичайно, роздали першу порцію хліба, і після короткого перепочинку люди знову взялися до праці. Коли сонце почало хилитись на захід, слабо пробиваючись променями крізь товсті шари хмар, Панянка шепнула своїй Опікунці:
— Ще тільки година чи дві, і ми вільні…
Чарівниця мовчки кивнула головою і далі схилилась над своїм величезним каменем. Панянка інколи підозрювала, що вона вдається до чарів і полегшує свої камені, але напруження, що відбивалося на обличчі Чарівниці, заперечувало ці підозри.
— Цікаво, чому вона не хоче полегшити свою і мою долю? Вона ж заввиграшки може це зробити. Трошки чарів — і наші кам’яні брили стали би легесенькими, як пір’їни. Я ніколи її про це не питаю, але, гадаю, що якби спитала, вона би на мене розсердилась, — міркувала Панянка, мордуючись зі своїм каменем. Вона поволі котила його пораненими руками з каменоломні до Ріки. З вдячністю прийняла скибку хліба, яку непомітно всунув їй до кишені високий чоловік, прошепотівши:
